Малодухість нашіптувала мені не йти на премʼєру… Або вислизнути після початку. Бо в нашому житті зараз стільки страхів і негативних новин, що підсвідомо хочеш зберегти психіку. А документальний фільм «2000 метрів до Андріївки» оскароносця Мстислава Чернова – це про важкі бої за маленьке село під Бахмутом, від якого залишилась тільки назва. Про смерті найкращих людей нашої країни за назву на карті. Навіть не так: про загибель найкращих людей цього збожеволівшого світу, бо хто ще так відчайдушно готовий битися і ризикувати життям за заміновані поля і спалені артою ліси, за руїни, що залишилися від села…

Самі герої – реальні молоді хлопці, яким би жити та вчитися, які нічого у своєму житті не бачили та не чули, окрім звуків смерті, зметених смертю лісопосадок, смерті друзів, руїн знищених росіянами до каміння селищ і міст, – говорять: ми бʼємося і вмираємо за назви на карті. Бо це наша земля. І колись тут знову буде життя.

І я заклякла у своєму кріслі, разом з повною залою додивилася фільм до кінця, хоч іноді заплющувала очі, або вони застилалися сльозами. Я ніколи не зможу простити росію за все це страшне зло, що вона принесла на нашу землю.

Автор фільму Мстислав Чернов на презентації сказав, що зараз багато політиків підштовхують нас, що Україна має віддати свої землі. Але вони й гадки не мають про цінність цієї землі, кожен метр якої залитий кровʼю. Про це – кожна хвилина фільму.

Багато грубої лайки. Що ж, на війні так розмовляють зі світом. Багато справжнього братерства і дружби. Багато незбагненної любові до цієї спаленої, замінованої, поритої снарядами та, здається, непридатної вже до життя землі. Кадри важких боїв, дорога смерті – 2000 метрів до села, що прострілюються ворогом, над якими літають fpv, посадка, як щурячими норами, перекопана бліндажами окупантів, чередуються з відстороненою хронікою західних ЗМІ, де Україну критикують за невдалий контрнаступ. Точний як скальпель режисерський прийом: показати світу правду і примусити подивитися в дзеркало. В цьому віддзеркаленні побачити героїв і власний страх та малодушність.

Маленький взвод 3 штурмової пройде ті 2000 метрів і встановить український прапор на руїнах Андріївки. Єдина жива істота, що там залишилася – худюща кішка, яку заберуть в загін. А вже за кілька місяців село, вірніше, назву на карті – знову захоплять росіяни.

З висоти дрона ми бачимо руїни колишнього населеного пункту, скелети будинків між геометрично продуманими вулицями кварталів. А потім – безкрає місто синьо-жовтих прапорів на цвинтарі, де під цими прапорами лежить цвіт нашої нації. Ті, хто віддали життя за ці міста і посадки.

Красиві суворі обличчя застигають під спалахами вогню. Вечірнє шикування загону. Командир кричить позивний «Гагарін!» – і десятки побратимів у відповідь йому «Присутній!» , аби чув весь світ. І так – десятки разів! Величний, емоційний, страшний щовечірній ритуал тих, хто вийшов з бою – згадка про тих, хто навіки в строю.

Цей фільм не відпустить надовго. В залі сиділо багато іменитої публіки, і я дуже хочу, аби «2000 метрів до Андріївки» побачив світ! Але не менш важливо, аби його подивилися на Банковій. Памʼятаєте, в черговій пафосній статті для західної публіки журналіст пише, що вечорами президент і його команда в бункері передивлялися стару класику… Так ось, Верховному Головнокомандувачу та його радникам варто знайти півтори години на документальне кіно про Андріївку, одне з сотень захоплених і знищених сіл. Ця правда про війну дуже відрізняється від «успішних кейсів фортеці Бахмут», як це називали на Банковій. Це правда про тих, на кому тримається українська державність.

Дякую за правду творчому колективу фільму. Дуже бажаю вам «Оскара» і всіх можливих нагород. Фільм вже в українських кінотеатрах відсьогодні. Сходіть, друзі! Аби ще більше ненавидіти ворога та усвідомити подвиг і жертовність наших ЗСУ. Хоч ми в тилу ніколи до кінця не зможемо це усвідомити та пережити. Дякую ЗСУ за все!

Ірина Геращенко, політична діячка та журналістка