У самому серці Парижа у виставковому просторі Вірменської Апостольської Церкви завершилася виставка ’’Діалог культур’’, що тривала понад місяць з липня 2025 року і презентувала авторський контент від 12 вірменських і українських митців. Більшість цих художників об’єднало легендарне українське місто Харків за різних часів та життєвих обставин: хтось тут народився і виріс, хтось навчався або викладав, хтось приїхав здалеку і залишився, бо відчув свій дім.

Мультижанрова  виставка представила їх творіння – живопис, графіку, класичний пейзаж, реалізм, кубізм, роботи містично-символічного змісту, лялькарство, авторські фотографії тощо.

Символ виставки – робота відомого художника Романа Агасяна ‘’Діалог’’, де головним є образ жінки, що підсвідомо нагадує стилізовані портрети богемних осіб минулого сторіччя. Вона огортає руками ажурні конструкції акведука, чия місія в усі віки – передавати воду спраглим на далекі відстані. В пропорціях і ритмах картини його легкі кам’яні аркади виглядають як частинки ДНК, символ нескінченного зв’язку заради життя. Але для героїні – це символ співіснування: вона лагідно та міцно тримається рукою за свій символ-акведук і магнетичним поглядом, що шукає контакту з вашими очима, ніби пропонує приєднатися до життєво важливих цінностей. Це харизматичне запрошення до розмови визначає умову вашого діалогу – глибоку саморефлексію.

Власне, приміщення для експозицій – теж поза рамками звичної уяви про виставкові протоколи, бо має цікаву енергетику. „Salle Nourhan Fringhian“, що розташована в західному підвалі Катедри Святого Івана Хрестителя  Вірменської Апостольської Церкви в Парижі, була відкрита в 1990 році. Спускаймося сходами вниз – et voilà: дуже світле, легке й просторе приміщення, відсторонене відсутністю вікон від візуального шуму ззовні, медитативне та спокійне. Вібрації чистоти. Цей простір відсікає все зайве і зосереджує на картинах та внутрішніх імпульсах від спілкування з ними.

Перше, що зустрічало глядачів – спалах кольорів та синергія світла й тіней. Різноманіття жанрів на виставці змінювалось, мов скельця у фокусі калейдоскопа, і стало джерелом яскравих мистецьких висловлювань.

Студент Benjamin Cuissot та його Ельзаські спогади:

– Зазвичай я відвідую великі музеї в Парижі, на кшталт Лувру чи д’Орсе. Але того дня, я натрапив на чудовий фасад Вірменської церкви та афішу виставки, яка щойно відкрилася. Вона стала однією з перших, що так мене зачепила: менш публічні, але глибоко щирі виставки, які часто залишаються поза увагою великих музеїв, дарують унікальну автентичність і справжню близькість.

Мене вразив контраст між полотнами в темних тонах і тими, що вибухали яскравим світлом, квітами й гармонійними візерунками. Усі представлені твори по-своєму торкалися тем життя та надії, пам’яті, вдячності, спротиву, усвідомлення. Кожен твір мав свою силу, але разом вони творили єдине ціле — мовчазну мову, що говорила просто до душі. Особливо роботи Романа Ногіна, Романа та Армена Агасянів.

Багато полотен викликали асоціації з історією моїх предків і мого рідного Ельзасу. Вже два роки я активно цікавлюся драматичним минулим свого народу —періодами, коли Ельзас двічі анексували до Німеччини: з 1870 до 1918 рік, а потім із 1940 до 1945. В моїй родині прищеплювали любов до Франції ще з малечку. Зараз мені 20 років. Я часто розпитую свою бабусю про її дитинство, про її батьків і прабатьків, про те, як ельзасці протистояли нацизму та ідеї, що через німецький діалект ми нібито природно належимо до Німеччини. Роздивляючись картини, я несвідомо провів паралель між ситуацією в Нагірному Карабасі та минулим Ельзасу. І мені згадалася постать Гансі — ельзаського ілюстратора початку XX століття, який сам зазнав цензури й поліцейських переслідувань. Його роботи, однак, зуміли мобілізувати суспільство, і поширювались під час Другої світової війни – як форма спротиву окупації. Ельзасці боролися за збереження своєї ідентичності. Адже мистецтво — не лише естетика, а й потужний інструмент опору, спосіб передати загальнолюдське послання про гідність і самобутність.

До цього моменту я не мав можливості глибше зрозуміти творчість людей, чия батьківщина страждає від війни – це незламна сила, здатна говорити навіть посеред болю! Саме цей досвід залишив глибокий слід — відчуття, ніби я пройшов крізь простір, де мистецтво перетворюється на подих людяності.

Художник Олексій Будник – 4-й вимір:

– Cерія робіт проєкту “Інтер’єрний настрій“ – особлива частина моєї творчості, що почалася під час повномасштабного вторгнення в Україну. Я відокремив це псевдонімом ‘’Іван Липа’’, бо вирішив, що потрібно враховувати творчі задачі, продиктовані облаштуванням інтер’єру: це загальна кольорова гама і певний настрій, що подобався б людям, і картину хотілося зберегти  для себе, повісити вдома.

Ось перша робота — ‘’Вишневий рай’’. На початку війни я збирав вишні в Полтаві, і помітив, що вони якось затишно затіняються листям крізь сонячне світло. Вишні між ними сяяли та виблискували, як якась дорогоцінність, коштовні скарби. ‘’Вишневий рай’’ – то  моя особиста згадка про літо і бабусин дім, коли ми виїхали з Полтавщини вже після початку війни.

Друга картина – ’’Золото осені’’ – з грушами теплого кольору охри, відтінків жовтого, помаранчевого. На крижаному фоні бірюзи – світяться, мов золоті… Сюжет простий, але асоціативний – закінчується літо, осінь. І як результат, нагадує, що груші – це твій ‘’золотий плід’’.

Зовсім інша частина творчості – картини з елементами символіки, яку я ретельно досліджую вже багато років: і українські символи, і світові. Наприклад, ‘’Хата дитинства’’ (2020), створена аквареллю на пленері в Полтавській області. Мене вразило це місце: чиясь оселя – як узагальнений образ, з дитинства. В цьому краєвиді є символіка родинного дому – у літньому надвечір’ї самотня хата, і електричні лінії, що проходять біля неї, але її вікна – без світла.

А ось ця робота, ‘’Доля’’, де одружуються козак і козачка – сповнена символікою українського весілля. Рушник, від слова ‘’рух’’, з вишивкою ‘’засіяне поле’ та іншими символами, лежить перед  парою як символ їх життєвого шляху. Молоді під зорями, бо це космос – те що на небі ”прописано” відбувається на землі. Символіка всіх дерев, птахів, тварин – все має міфологічне значення. Весільний стрій на подружжі автентичний, Полтавської області. Плахта, корсетка, сорочка тощо – змальовував це вбрання з одягу зі скрині в моєї бабусі.

А ця картина – ‘’Магія ночі’’. Двоє людей сидять біля запаленого вогнища, дим закручується спіралями та створює вертикальну вісь між землею і небом. Долі цих людей поєднуються з небом і з тим, що в небі є. Я підкреслив ідею незвичною для ока фактурою ‘’навпаки’’: все що відбувається на землі, зображено гладкою площиною на полотні, а спіральні вихори легкого диму і небесного простору – густими фактурними наліпками, що виступають реальним об’ємом, візуальним акцентом. Основна ідея – це саме спіраль, в яку тут галактика збирається, ущільнюється та закручується. Головне – відбувається в небесах.

Картина ‘’Земне і небесне’’ побудована на символіці кольору та форм. Вона має більш абстрактний вигляд і належить до нефігуративного мистецтва. Структура картини складається з квадрата та ритму чорних та кольорових смуг. Тут квадрат червоного кольору символізує земне, фізичне, побутове. Обертаючись на 45 градусів квадрат перетворюється на ромб, що символізує небесне. В цій верхній частині картини  – взаємодія кіл формує зірки (тут коло – символ чогось ідеального). В кінці ми бачимо як зірка блакитного кольору накладається на червоний ромб: тим самим показує зв’язок і єдність земного буття та інформації, що знаходиться в небі. Між ”земним і небесним” чорні та кольорові смуги створюють ілюзію руху, частоту, напрям, швидкість і трансформацію. Всі ці складові вказують – як звичний трьох мірний простір набуває руху в часі.  Згідно з революційною концепцією існування четвертого виміру, яку на початку ХХ ст. запропонував Альберт Ейнштейн, простір і час не є відокремленими поняттями, а взаємопов’язані. Ця картина є однією з експериментальних в моїй творчості, в цікавій для мене темі четвертого виміру. Я досліджую це із захопленням.

Керамісти Слава Леонтьєв та Аня Стасенко – три герої «Порцелянової війни»

З першого дня повномасштабного вторгнення Харків опинився під нищівними ракетними обстрілами. Стрічка «Порцелянова війна» – історія трьох українських митців: широковідомих в Україні та за кордоном керамістів Слави Леонтьєва та його дружини Ані Стасенко, а також їхнього друга – художника Андрія Стефанова, який заради цього фільму вперше взяв до рук знімальну камеру. Зрештою було відзнято 500 годин документального відеоматеріалу про відчайдушний спротив руйнуванням війни.

Фільм облетів світ як переможець в категорії American Documentary на Sundance, U.S. Documentary Competition, отримав безліч прихильників та увійшов у п’ятірку номінантів на премію Оскар 2025 року. Цікаво, що одним з найпотужніших його елементів, поруч з відеорядом, стали  звук і музика гурту “ДахаБраха”.

’’Людей не складно налякати, але неможливо заборонити їм життя”, – цю фразу Слави Леонтьєва після виходу фільму цитували медіа. – ”Люди, які так чи інакше залишилися в Харкові, намагаються жити своїм нормальним життям. Це дещо відморожений харківський стиль – тримати ”Poker Face”, не зважати ні на що… Але через це, можливо, трохи легше повертатися до нормальності’’.

Співрежисер стрічки, американець Брендан Белломо, з яким у харківських митців створився непересічний мистецький діалог та співпраця на два континенти, пояснював ключову ідею: ’’Фільм зосереджується на особистих історіях Ані та Слави, їхній погляд на красу життя, травму війни та надію,  закарбованих у порцелянових фігурках. “Порцелянова війна” — це три анімації: минуле, теперішнє та майбутнє’’.

Цих персонажів фільму представила фоточастина виставки ’’Діалог культур’’ в Парижі. Їх історію розповів автор, Слава Леонтьєв: «Для цього фільму Аня спеціально створила три фігурки. Від початку у нас виникла ідея використовувати метафору, що біженці – це як равлик без мушлі. Абсолютно беззахисний. Ми зробили цього Равлика для розмови про минуле і наше життя в Криму. Аня малювала цих біженців, цих равликів, які покидають свої мушлі разом зі своїми умовними песиками. Цікаво, що в цей самий час Сергій Жадан написав свій вірш про біженців, як про равликів без мушлі… Отак сходяться думки та образи. Друга фігурка – Сова – має невелику асоціацію з деякими нашими спецпідрозділами. І це вже про війну. Остання наша робота для фільму – Пегас, тварина  фантастична. Бо майбутнє це такий вибір – більше про надії, сподівання. Фігурки були проілюстровані Аніним розписом. Польська анімаційна BluBlu Studios отримала всі роботи за 20 років і створила унікальну, абсолютно ідентичну її стилю анімацію, 7000 ручних малюнків».

«Народження фільму сталося без попередньої підготовки – на неї не було часу і вибору, – каже Слава Леонтьєв. – У війську я перебував з початку березня 2022 року і до кінця квітня 2023 року. Я зміг взяти до рук камеру лише тому, що хтось інший в моєму підрозділі брав до рук зброю – між захистом творців та творенням існує неймовірний симбіоз’’.

”Ми всі відчуваємо, що в той час, як зруйновані речі не можна повернути, нові об’єкти мистецького та культурного значення потрібно повертати у світ”, – кредо митців під час війни.

(За матеріалами інтерв’ю “Голос Америки Українською” від 8 лист. 2024 р. та інтерв’ю  Суспільне Культура 15 травня 2024 р.)

Митець Женя Мандрик – дитячі фото з України

Поруч з персонажами ”Порцелянової війни” знаходяться унікальні фотографії, зроблені звичайним телефоном в дитячому притулку в період перших днів повномасштабного вторгнення. Головне в них – чітка композиція, пронизливі щирі емоції та блискавично вихоплений момент. Їх автор – Женя Мандрик, творча людина 20 років, малює, пише вірші, створила власну «Казку про хібукі-терапію», бо ”це ізраїльська методика подолання ПТСР у дітей та підлітків”, на якій вона знається особисто. Зображення війни намалювала ще у 2014 р., з початком вторгнення росії в Україну та анексії Криму.

– Для виставки 2025 року я запропонувала фото дітей з інтернату, з якими була з 16 до 18 років, бо мою маму позбавили батьківських прав, – каже Женя. – Кожне фото для мене цінне, бо в очах кожної дитини на ньому є водночас наївність і дорослість, якої я ніколи не бачила до того, як потрапила в інтернат… До 19 років я навчалася в художньому училищі та надалі планую займатися фотографією. Особливо мене надихають люди, в чиїх очах бачу цілий всесвіт та історію життя… Я дуже люблю викликати реакцію та власні асоціації у людини – це є метою моїх фото. Вони не відфотошоплені, не ідеальні, з характером. Крім портретів, фотографую квіти, тварин, вулиці міст – живу фотографією, це моя терапія та ліки. ‘’Я переможу Господи, бо ця битва належить Тобі’’ – мій девіз.

Настоятель, духовний пастир Кафедрального собору Вірменської Апостольської Церкви єпархії у Франції, священник отець Нарек Куш’ян:

– Мені цікаво продовжити діалог з мистецтвом та роботою священника – ця практика для мене не нова. Церква завжди сучасна, не підвладна часу. Але сьогодні, особливо в діаспорі, вона несе відповідальність і за збереження культури, традицій та національної ідентичності. Зараз я працюю в Парижі, але протягом 20 минулих років був духовним пастирем кафедрального собору Тбілісі – місті, історично багатим на художників. При єпархії Вірменської Апостольської Церкви був Союз вірменських художників, і ми часто організовували виставки. І тоді, і зараз – це допомагає зблизити людей із церквою, і взагалі дає людям можливість спілкуватися, знайомитись, ділитися досвідом.

Адже кожен художник передає щось на полотно. Це – енергетика, яку митець узяв звідкись: зверху, знизу, від Бога, від таланту. Саме вона залишається як дар – там, у цьому полотні. Якщо людині зображення до душі – вона забирає картину додому. Щоразу цей процес діє як антена – людина бере енергію з цього полотна, розумієте? Я вважаю, що це і є діалог, живе спілкування, яке не перестає працювати! Воно працює постійно!

Паралелі можна провести і з церковними обрядами, і з історією вірменської церкви. У наших храмах багато зображень святих. Зауважу, що ми звертаємося до них не як до творіння, а як до святих посередників – з проханням про їхнє клопотання за нас до Господа. Скрізь, на всіх вівтарях наших церков, є обов’язковим зображення Богоматері з Ісусом, оскільки вона найближча ходатайка до Господа. Її звернення та отримання відповіді – найшвидше, що може бути. Ми в такий спосіб підтримуємо зв’язок із Господом, щоб він почув наші молитви. Господь нас чує і без цих зображень! Але з ними – шукаємо можливість частіше, ближче, яскравіше відчувати його присутність та отримання того, що ми просимо від щирого серця.

Люди зараз переживають дуже тяжкі часи. Емоції б’ють через край – і геть не позитивні. Зрештою, ця кількість проблем ставить заслін між мистецтвом і людиною.

Після літургії, натхненні та сповнені божественної енергії люди мусять шукати – куди це перенести. У нижньому приміщенні церкви є виставка, через яку вони можуть пов’язати те, що відбувалося пів години тому. Я не хотів би напряму порівнювати божественне начало з художніми роботами, але в цьому процесі є щось обов’язково схоже. Сенс у тому, що художник-творець обдарований Господом для того, щоб через нього, через ці картини, передавати нам щось нове. Діалог саме так і відбувається!

Щоб це пояснити, давайте візьмімо будь-яке зображення з того, що ми тут бачимо. Ось хвилі: це рух, сила, інформація, час, життя! Людина, яка зобразила ті хвилі, передала саме те, що відчуває її душа. Дивимось – вдалині корабель, каміння, об які б’ються ці хвилі. Можемо говорити про це годинами, передаючи своє бачення картини: в кожній людині живе ”хвиля”, в кожній людині живе митець. Хтось може зображати – а хтось свідчить словами про те, що діється у нього всередині.

Роздивляючи ось це полотно (Олексій Будник, “Хата дитинства”) я можу згадувати мій батьківський будинок. Можливо, хтось із дитинства в душі мріяв саме про такий? Захід сонця, сходить місяць, вечоріє – але в хаті немає світла. В будинку ніхто не живе? Чи прийде та ввімкне світло пізніше?.. Уява може призвести нас до того, як засяяло світло, люди зібралися в цьому будинку за столом, хтось дивиться телевізор, читає, хтось дитину пестить, волосся їй розчісує, і так далі. Картина дає можливість розкрити всі куточки душі та почуття, які в тобі жили. Поки не побачив цієї картини – ти їх не усвідомлював. Побачив – розкрив щось нове у собі. Ми дивимося на те чи інше – і наш діалог надає радість, сили, енергію. Будь-який дар художника – це щось божественне. Без втручання бажання Господа ніхто не стає художником.

Честь та хвала тому, хто це намалював! Честь і хвала тому, хто все це побачив!

Анна Архипова