14 липня 1853 року невелика ескадра ВМС США із десяти кораблів (включаючи чотири парові фрегати) під командуванням Метью Перрі (Matthew Calbraith Perry), до речі, нащадка національного героя Шотландії Вільяма Уоллеса, прибула до берегів Токійської затоки. Місія експедиції була, можна сказати, мирною: укладання торгового договору з Японією. Але водночас президент Міллард Філлмор (Millard Fillmore), вручаючи комодору Перрі послання імператору Японії з дружніми пропозиціями від американського уряду, дав директиву, що у разі несхильності японської сторони до комунікацій слід застосувати збройну силу. Фактично концепцією запланованих переговорів був ультиматум: «Торгуй з нами або воюй з нами».
Імператорська Японія до цього часу вже понад 200 років проводила політику «сакоку», що буквально означає «країна в ланцюгах», яка жорстко обмежувала зовнішню торгівлю та закордонні подорожі з метою збереження внутрішньої єдності та культурних традицій.
Зрозуміло, що у середині ХІХ століття у період активних колоніальних завоювань країнами західного світу, Японія виглядала перспективним напрямом. І США мали намір, застосовуючи аж ніяк не «м’яку силу», а жорсткий тиск, встановити дипломатичні відносини з Країною Вранішнього Сонця, як з торговим і стратегічним партнером.
Підійшовши до японських островів, американська ескадра зробила кілька зупинок, щоб її могло бачити якнайбільше місцевих мешканців. Через дим, що виходив з пароплавних труб, японці назвали невідомі кораблі «чорними», і, безсумнівно, були вражені. Один із сучасників у своєму щоденнику порівняв судна «прибульців» із «замками, що пливли морем». Мав рацію, бо флагманський фрегат USS Mississippi мав водотоннажність 2415 тонн, а аналогічна характеристика «великих» японських суден ледь сягала 200.
Представники команди ескадри (близько 2000 людей) сходили на берег, поводилися досить пристойно та показували японцям небачені товари. Перрі, демонструючи силу США, навіть запускав діючу модель поїзда, яка на збірних рейках розвивала швидкість до 30 км/год, а паротяг випускав справжній чорний дим. Розмір моделі припускав розташування на ній дитини, але з дитячим захопленням каталися і дорослі.
У такій ситуації сьогунат не міг уникнути контактів. Перрі та інші офіцери були запрошені на бенкет, де, за словами представника сторони хазяїв, «їли чимось на кшталт маленьких грабель». Звісно, гості принесли із собою подарунки – музичні інструменти, зброю, сільськогосподарські інструменти, телеграфні апарати, парфуми, алкоголь, предмети меблів тощо.
Перші контакти американців із представників імператорського двору викликали такий інтерес, що їх регулярно висвітлювали у «каварабанах», прообразах газети, надрукованих за допомогою глиняних блоків. З них японці дізналися про існування представників негроїдної раси, які виконували чорну роботу на кораблях, про історію незалежності США та іншу зовсім нову для себе інформацію.
Попри загалом позитивну реакцію на експедицію, жодних документів підписано не було. Тому наступного року Перрі повернувся з сімома військовими кораблями та під загрозою обстрілу Едо (стара назва Токіо) змусив сьоґуна підписати Канагавський договір, який декларував «укладання вічного миру та дружби між народами» Японії та США.
Епоха Мейдзі, що послідувала за підписанням цієї угоди, змінила Японію кардинально. І традиційні японські мистецтва, зокрема. Уемура Сьоен (Uemura Shōen) була однією із тих, хто створював ці зміни.
Її батько, торговець чаєм, помер за два місяці до народження крихітки Цуне (артистичне ім’я Сьоен вона взяла собі пізніше). Пані Уемура, маючи дві маленькі доньки на руках, продовжила бізнес чоловіка, що було дуже незвичайно. Хоча бабуся дівчаток проводила багато часу з ними, саме мама Цуне помітила творчі здібності молодшої доньки та у 12 років записала її до художньої школи. Уявити таке до епохи Мейдзі було просто неможливо.
Так, японських дівчат вчили рукоділля, їх навіть вчили малювати, традиційний «набір нареченої» включає пензлі та фарби, але ці заняття передбачали реалізацію жіночих талантів виключно в межах дома. А Уемура Цуне з’явилася нагода демонструвати їх публічно. Через багато років мисткиня напише в мемуарах: «Я в боргу перед своєю матір’ю за те, що вона дала життя не лише мені, а й моєму мистецтву».
Художня школа, до якої прийшла дівчинка, спеціалізувалася на гравюрах укійо-е, «картинах плинного світу». Але в контексті історичних змін, до програми школи також були включені ремесла. Це не всім сподобалося. Вчитель Судзукі Сьоен, який вважав, що високе мистецтво не сумісне з прикладними потребами, на знак протесту залишив школу, і Цуне пішла за ним для приватних уроків.
Немає сумніву, що їхні заняття були продуктивними. 1890 року 15-річна художниця вперше представила картину на національний конкурс. Робота, яку вона обрала, називалася «Краса чотирьох сезонів», і повністю відповідала традиційному піджанру укійо-е, що називається бідзін-га, об’єктом якого є гарні жінки. У традиційному японському стилі вони сильно ідеалізовані, з ледь окресленими, дуже схожими обличчями, красивими одягом і зачісками.
Вочевидь, зображення красунь було популярним у мистецтві завжди та повсюдно, але картина японки цікава тим, що на ній зображені чотири жінки в різні часи їхнього власного життя. Ця картина заслужила не лише похвалу від національних суддів, а і її купив принц Артур, герцог Коннаутський та Стратернський, сьома дитина королеви Вікторії. Екзотичне мистецтво Країни Вранішнього Сонця у той час справляло фурор у Європі, і ім’я молодої мисткині відразу стало відомим.
Японський уряд навіть доручив продовжувачці традицій бідзін-га зробити копію картини для Всесвітньої виставки у Чикаго 1893 року. До 1900-го знаменитість вже користувалася ім’ям Уемура Сьоен і на думку багатьох перевершила свого вчителя.
Художниця відчувала себе настільки впевнено соціально, що у 1902 році, не будучи одруженою, народила сина Нобутаро. Тільки коли хлопчику було 14, він дізнався, що його батьком був Судзукі Сьоен, колишній вчитель мами, який був старший за неї на 23 роки, мав дружину та дітей.
На щастя, японська мисткиня могла користуватись допомогою експерта з самостійного виховання дітей – власної мами. Та закрила свою чайну лавку та переїхала до будинку, який художниця купила собі. Сьоен більше часу приділяла творчості та викладанню, тому певною мірою виховувала сина власним прикладом. Не дивно, що він також став художником.
Японка продовжувала малювати своїх прекрасних жінок. Але, якщо століттями красуні на картинах бідзін-га розглядалися як об’єкт сексуального інтересу чоловіків, і малювали їх виключно чоловіки, то Сьоен вперше в історії японського живопису намалювала жінок, які працюють, читають, виховують дітей. «Навіть зображуючи гейшу, я хочу представити персонаж із власною волею та почуттям гідності, а не просто гарну та чарівну», – говорила мисткиня. Безперечно, цей коментар – провісник фемінізму.
Своєю найкращою роботою уродженка Кіото вважала «Прелюдію до танцю Но», написану 1936 року, де жінка в червоному кімоно стоїть прямо, простягаючи віяло. До цього часу Японія змінилася так сильно, що стала агресивною мілітаристською імперією, вийшла з Ліги Націй, зблизилась із нацистською Німеччиною та заморозила усі американські активи.
Навіть на гравюрах укійо-є з’явилися солдати. Популярність Сьоен залишилася в минулому. З Кіото вона переїхала до села, де шукала умиротворення. Але коли Друга Світова закінчилася, і до берегів Японії підійшов новий лінкор USS Missouri, на якому був підписаний Акт про капітуляцію, про художницю згадали.
У 1948 році вона стала першою жінкою, відзначеною Орденом культури, вищою нагородою Японії для художника. На жаль, вона не прожила досить довго, щоб побачити, як ту ж нагороду отримав її син за картини катьо-га (піджанр укійр-е, об’єктом якого є птахи та квіти). На сьогодні вони є єдиною родиною з двох поколінь, яка отримала цю честь, та промовистим прикладом прогресивних змін у суспільстві.
Картина у заголовку: Uemura Shōen (Japanese, 1875-1949). Big Snowflakes
Фото надані авторкою