Вчора в Парижі відбулося відкриття нового українського сезону з назвою «Подорож до України» і слоганом «Культура контратакує!». Театр де ля Віль, зала на тисячу місяць заповнена, всім квитків не вистачило. В залі – переважно французи.
Спочатку на події були присутні Бріжит Макрон, Олена Зеленська, різні міністри та інші високопосадовці, і тому все почалося з довгих промов. «Ну як же без самопіару, пфф», – обурювалися знайомі французи, але мали на увазі передусім своїх політиків. Хоча мені дуже сподобався виступ міністра МЗС Франції, наприклад. Але не обійшлося і без несподіваної напруги. На сцену раптом вийшла французька міністерка культури і сказала: «Мене не запрошували, але я таки виступлю!» В залі почали обурено шуміти. Кажуть, існує певне протистояння між нею та меркою Парижа Анн Ідальго, яка теж була в залі, тож це був певний перфоманс не до кінця відомої нам природи.
А потім слово нарешті дали й культурним діячам. Концепт вечора (і сезону) полягає в тому, що українські та французькі митці обʼєднуються, і в цьому наша сила. Вчора було багато красивих перехресть, справді. Український режисер-документаліст Мстислав Чернов і французький філософ, письменник, режисер Бернар-Анрі Леві; український бандурист Володимир Войт і французький виконавець Рафаель; Андрій Курков і Жульєт Бінош та Жульєт Бінош і я; французький письменник Філіп Клодель і українські письменники та військові Ярина Чорногуз та Артем Чапай (ці двоє онлайн, на жаль, але такі прекрасні були, що вся зала стоячи їм довго аплодувала); українські режисерки Ольга Гібелінда і я та французький режисер Мішель Хазанавічус. А ще все це було приправлено виступами скрипальки Богдани Півненко, «Дах Дотерс» та майстерним словесним пінг-понгом ведучих – української літературознавиці Тетяни Огаркової й французького друга українських документалістів, одного з біг босів АРТЕ Франс Фабріса Пушо.
Одне слово, вечір був довгим і насиченим.
Що стосовно мого поетичного виступу, то з Жульєт Бінош ми вперше познайомилися тут, в Парижі. А участь в такому форматі їй запропонували організатори. Бінош заздалегідь прочитала добірку моїх віршів і запропонувала саме «Нові парфуми». А я подумала – чудовий вибір. Перед читанням вона уточнювала щодо деяких рядків цього вірша: що саме я маю на увазі, коли пишу, що мене бентежить, що мій чоловік не знає цього запаху нових парфумів. І чи правильно вона зрозуміла, що ми тут розділені, бо він солдат.
«Нові парфуми»
Верхні ноти: ялівець, лимон, бергамот, перець.
Ноти серця: голки сосни, ладан, корінь ірису.
Ноти бази: ваніль, сандал, амбра.
Я так пахну сьогодні.
Ці нові парфуми бентежать:
такою ти мене ще не знаєш.
Верхні ноти: тістечко, сигарети, «ведешка» для зброї.
Ноти серця: голки сосни, соляра, кава.
Ноти бази: вогнище, вітер із лісу, чужі люди поруч.
Чим ти пахнеш сьогодні?
Є ще й інші нагальні питання.
Де ми нині й навіщо?
Хто ти?
Хто я?
Як я потім впізнаю тебе
на пливких перехрестях незнаних доріг?
Ну а хоч би й навпомацки,
сліпо тикаючись носом,
спрагло вивчаючи кожен сантиметр твого тіла,
кожен дражливий запах,
кожен слід існування-без-мене,
кожен збіг у нотах серця,
кожен свіжий і давній рубець непрожитого вповні життя,
де ми разом і порізно,
разом і порізно,
разом і порізно,
амінь.
І нехай у цьому вірші немає нічого про культуру, яка контратакує абощо, але є певна гра слів щодо перетину різних реальностей, багато гіркоти, чуттєвості, і цей текст говорить не лише про мене і мого чоловіка, а й безліч українських сімейних пар, які «разом і порізно, разом і порізно, разом і порізно» через війну. (Дякую за переклад вірша Ірині Дмитришин!)
Ну і щодо тепла. Вчора було, звісно, багато голосних пафосних слів, але було також і дуже багато щирих. Я справді відчула правдиву підтримку різних французьких колег і глядачів у залі. Знали б ви, скільки разів вчора щонайменше звучало «Слава Україні!»!
Ось такий був вечір, а попереду 4 місяці різних українських культурних подій у Франції. Дуже сподіваюся, що зали будуть так само повні. І щиро вдячна Українському інституту, Institut ukrainien en France, Institut français та іншим організаторам за запрошення та організацію такого складного дійства.
Фото у заголовку: Julia Weber
Довідка:
Ірина Цілик (нар. 1982 у Києві) — українська кінорежисерка, письменниця і сценаристка. Режисерка документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020), що отримав низку нагород, зокрема відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, а також Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 р.
Цілик також відома за документальним проєктом «Невидимий батальйон» (2017) та ігровим фільмом «Я і Фелікс» (2022), знятим за мотивами роману Артема Чеха «Хто ти такий?». Наразі працює над створенням анімаційного документального фільму «Червона зона».
Також Ірина Цілик є авторкою різних книжок (поезія, проза, дитячі видання). Її твори були перекладені численними мовами та презентовані на багатьох літературних майданчиках світу.