У дев’ятій частині авторка розповідає про день прем’єри опери «Сила долі» на Мальті: ранковий світанок на скелях Санап, урочисту атмосферу театру Аврора, виступ у головній партії видатної української співачки Людмили Монастирської, який став кульмінацією вечора.

Їхати звідти, де тобі було добре – завжди непросто. А їхати з раю в пекло – нестерпно. Ми з Людмилою Монастирською поверталися саме з раю – мирної сонячної країни, у справжнє пекло війни.

Пором із Мджарра до Чиркевви відходив о 8.00 ранку. Цього разу ми не заходили всередину, а провели півгодини на відкритій палубі. Яскраво світило сонце, море пінилося та леліло лазурними відтінками, острів Гозо поступово зменшувався, а Блакитна бухта і оглядова вежа острова Коміно (того самого, де мешкає всього кілька людей) повільно пропливали повз нас.

Ми з Людмилою намагалися зберегти цю «зникаючу натуру» – фільмували природу, фотографували одна одну. Співачка прямо з порому відправляла кадри цієї краси рідним та знайомим. А я, не приховуючи свого смутку, скиглила на палубі, чим викликала її посмішку.

Острів Мальта – від Чиркевви до аеропорту в Лузі – ми перетнули на таксі. На летовищі почалися перші неприємні сюрпризи: наш рейс затримувався. Це було небезпечно, бо попереду у нас було три потяги!

Посадку оголосили лише через 1,5 години. Нарешті, зліт. Середземне море поступово потонуло у пелені перистих хмар. У салоні навпроти нас сиділа молода мама з немовлям, яке кричало майже всю дорогу.

Надія трохи поспати в літаку розчинилася. Щоб відволіктися, Людмила дістала телефон і почала показувати мені свої світлини, розповідаючи про партії, міста, країни, театри… Було настільки захоплююче, що на якийсь час вдалося відволіктися від пронизливого дитячого крику.

Коли літак приземлився, ми видихнули: до нашого першого поїзду часу було вдосталь.

Після камерності Мальти Варшавський аеропорт якось раптово «задавив» своїми розмірами і ритмами: кількість людей, магазинів, ескалаторів, виходів на посадку.

Нарешті, ми дісталися стрічки видачі багажу. Стоїмо. Чекаємо.

Десять хвилин…

Тридцять…

Годину…

Над порожньою «каруселлю» світиться незмінний напис на табло: «Просимо вибачення за затримку видачі багажу».

Людмила почала неабияк хвилюватися:

– Скільки літаю – таке трапляється вперше!

Певно, містицизм «Сили долі» таки почав нас наздоганяти!

Я хоч і намагалася заспокоїти співачку, але й сама почала нервувати. Бо розуміла: якщо ми не встигаємо на потяг Варшава-Хелм, то і на наступний – Хелм-Київ – запізнюємось. До Хелма інших рейсів сьогодні немає.

На всяк випадок, передивляюся на Букінгу готельні номери у Варшаві – треба ж десь заночувати.

Зрештою, через півтори години (!) почалася видача багажу. На перший поїзд (з аеропорту до Варшави Всходньої) ми запізнилися. Вирішили подолати цей шлях на таксі.

Хапаючи валізи, біжимо на вихід. Викликаємо машину. Час сиплеться крізь пальці, як пісок. На годиннику 17.25.

–  На другий поїзд ми теж запізнюємося! – промовляє Людмила.

Таксі приїхало швидко.

– Скільки їхати до Варшави Всходньої? – запитує співачка у водія

– Хвилин тридцять, – відповідає той, складаючи валізи в багажник. – Але зараз година-пік…

– У нас поїзд о 17.50. Встигнемо?

– Треба спитати у навігатора, – каже таксист і вводить адресу: Час прибуття: 17:54.

– Все! Запізнилися! – видихаючи, каже Люда.

– То що – їдемо чи ні? – перепитує таксист.

– Поїхали! – кажу я. – Швидше!

Співачка дивиться на мене зі здивуванням: мовляв, а смисл?

– Раптом станеться диво, і потяг затримають?– фантазую заради заспокоєння.

– Не станеться! – махає рукою Людмила. – Скільки я їздила – він завжди відправлявся вчасно!

– Все одно! Рушаймо! – наполягаю я.– З аеропорту так чи інакше треба вибиратися. Дорогою щось придумаємо!

У стресових ситуаціях я звикла діяти. Переживання відкладаю на потім, бо всі сили витрачаються на пошук та ухвалення рішення.

Раджуся з водієм. Від нього – одні мудрування: от якби те-то, то було б те-то…

Я різко відсікаю:

– Нам не треба «якби»! Нам треба діяти! Негайно!

А сама думаю: якщо ми все одно запізнилися, значить їхати до Варшави Всходньої марно. І видаю:

– Будемо наздоганяти поїзд!

Бачу округлі очі Людмили Монастирської.

А й справді, ЩО Я ТАКЕ КАЖУ?!!

НАЗДОГНАТИ ІНТЕРСІТІ?

МАШИНОЮ?

Електричка мчить зі швидкістю 160 кілометрів за годину без жодної зупинки! Її складно переслідувати навіть на трасі! А містом, де повно світлофорів, де діють обмеження швидкості 50 кілометрів та ще й у годину-пік…

Місія нездійсненна…

Але – хто не ризикує, той не п’є шампанське!

Людмила з кожною хвилиною ставала тихішою. Якщо на початку поїздки вона активно брала участь у прийнятті рішень, то зараз усунулася навіть від обговорення.

Не вірить в успіх нашої безнадійної справи?..

Пробиваю в інтернеті розклад нашого поїзда. Відповідь парадоксальна: такого рейсу не існує!

Згадую про штучний інтелект, який не раз мене виручав. Але існує проблема – він брехливий. І через це не раз мене підводив.

Утім, робити нічого. Питаю розклад поїзда в Інтелекта. Лише благаю не фантазувати на тему. Він починає вибачатися. Дуже вчасно!

Розумію, що ВТРАЧАЄТЬСЯ ЧАС!

Я з ним сварюся (Боже, я сварюся З МАШИНОЮ!).

Врешті-решт, спільними зусиллями ми з ШІ таки доходимо висновку, що наступна зупинка нашого потягу місто Отвоцьк. У 25 кілометрах Варшави.

– Потяг рушає з Отвоцька о 18.15! Встигнемо прибути туди о 18.05? – питаю таксиста.

Водій вбиває у навігатор центр Отвоцька. Прибуття зазначається о 18.07.

– Ризикуємо! Їдьмо!

На цьому етапі Людмила Монастирська вже остаточно принишкла.

«Людочко, все буде добре!» – лише встигаю прошепотіти я, аби зняти її внутрішню напругу, і знову повертаюся до спілкування з водієм, який потребує моєї допомоги.

– Шукайте в інтернеті точну адресу вокзалу в Отвоцьку і вводьте її в навігатор на вашому телефоні, – каже він. – Я зараз їду в напрямку центру Отвоцька, будете підказувати мені дорогу.

Я зробила все, як велів водій. Кажу:

– На наступному перехресті поворот ліворуч!

– Скільки до перехрестя? – питає він, газуючи і проскакуючи на жовтий.

– Триста метрів. Далі на другому перехресті праворуч.

Людмила на мить «оживає» і повертається до мене:

– Я вами захоплююсь, Яночко!

– Дякую, Людочко! – посміхнаюся я. – Але поки що зарано! Треба спочатку встигнути!

Навігатор показує кілька шляхів. Час прибуття постійно змінюється. В останній момент я вирішую, що треба їхати не праворуч, а прямо – так ми економимо цілу хвилину!

ХВИЛИНА! Як це іноді багато!

Надворі темно. Починається дощ. Світло ліхтарів через мокре скло здається надтріснуто-розмитим. Вокзал Отвоцька у напівтемряві розгледіти важко.

Ми зупиняємося.

– Здається, тут… – промовляє водій, але для упевненості наздоганяє дівчину-перехожу, перепитує.

Алілуя! Ми приїхали правильно!

Розплатившись з водієм і відмовившись від здачі, щоб не гаяти час, ми хапаємо речі і юіжимо до платформи. Під ногами бруд, слизька бруківка, валізи по ній їхати не хочуть, мрячка тонкою пеленою постає перед очима. Поодинокі ліхтарі висвітлюють темряву вокзалу та сходи, що ведуть на безлюдний перон.

Піднімаємось. І – о горе! – розуміємо, що славне місто Отвоцьк не таке вже й мініатюрне, яким ми його собі уявляли. Тут не одна, а цілих три (!) платформи. Дві – вільні. На дальній – третій –  стоїть поїзд. В нашій ситуації це – катастрофа.

– Наш? – невпевнено питає Люда, звертаючись не до мене, а радше до простору. Питання зависає без відповіді.

Поруч ні вказівників, ні табло. Десь вдалині з напівтемряви визирає щось схоже на будівлю вокзалу. Але бігти туди все одно марно – часу немає!

Ніч.

Вулиця.

Ліхтар.

І … РОЗПАЧ!

Аж раптом з темряви виринають два юнаки. Прямо на нашому пероні. Без речей. Та ще й володіють англійською.

Людмила – до них:

– Перепрошую, не підкажете, Інтерсіті на Хелм із якої платформи вирушає?

Хлопці блискавично знаходять інформацію на польських сайтах:

– З другої платформи!

Здаля гуркотять колеса. Чути гучний гудок. Нас засліплюють фари поїзда, що наближається до другої платформи.

– Це ваш! – кричать хлопці. – Швидше! Ми вам допоможемо!

Рахунок іде на секунди – електричка на станції не стоїть. Я підбігаю до краю платформи. Ладна стрибати на рейки – так мені видається швидше опинитись на другій платформі. Але Люда кричить:

– Тут високо! Я боюсь!

Майже в польоті я опритомнію від її крику. Зупиняюся. Оговтуюсь. Справді, ВИСОКО.

Один із хлопців хапає мою валізу і стрімко біжить по платформі, показуючи на підземний перехід:

– За мною! Швидше!

Поїзд невблаганно швидко наближається до станції. Другий парубок хоче допомогти з речами Людмилі. Але співачка, вчепившись мертвою хваткою у валізу, біжить до переходу разом із нею.

У моїй голові пролітає думка: може я даремно так легковажно розлучилася із речами?

Згадую, що там було цінного? Та, по суті, нічого. Документи, гроші, техніка – все в рюкзаку за спиною.

«Хай буде, як буде!» – вирішую я і поспішаю допомогти Люді з її важким чемоданом.

Розподіливши тягар валізи на двох, ми біжимо трохи швидше.

Сходи вниз.

Підземний перехід.

Згори долітає звук свистка. Він такий приголомшливий і вимогливий, що не виникає сумнівів: хлопець, який побіг уперед із моєю валізою, тримає потяг.

Сходи вгору.

Сили полишають.

Серце стукає в горлі.

Дихання бракує.

Останні кроки перед фінішом завжди найважчі!

Опинившись нагорі, бачимо: юнак, справді, ТРИМАЄ ПОЇЗД!

Він розтягнувся у шпагаті між електричкою та пероном – однією ногою стоїть на платформі, а другою – на третій сходинці Інтерсіті.

ЦЕЙ ОТВОЦЬКИЙ ШПАГАТ НАМ НІКОЛИ НЕ ЗАБУТИ!!!

– Швидше! Швидше! – кричить і махає руками, побачивши нас.

Черговий по станції свистить.

Машиніст зачиняє двері.

Хлопці руками їх розсовують.

Я стрибаю у вагон.

Люда подає мені свою валізу.

Хлопці підсаджують співачку.

Поїзд починає рух.

Юнаки, все ще тримаючи двері, закидають до вагону мою валізу.

Я кричу: «Thank you very much!».

Двері щільно стуляються.

… За вікном миготять ліхтарі. Краплі дощу стікають склом, залишаючи розводи. Гуркіт коліс стає ритмічнішим.

Який же він сьогодні солодкий – цей звук!

Людмила від напруги лягає зверху на валізу. Якийсь час залишається нерухомою. Потім гучно видихає, підводиться:

– Гадаю, російські співаки так на гастролі не добираються!

Скільки болю у цій фразі! Не лише особистого.

Це – біль за всіх українців, для яких дорога під час війни перетворюється на боротьбу за можливість доїхати.

Це – біль, звернений до законів світобудови.

Це – спроба зрозуміти: чи існує справедливість на Землі?

Я намагаюся відволікти співачку від філософських роздумів:

– Людочко, вітаю!Ми таки це зробили!

Ми міцно обіймаємось прямо в тамбурі, святкуючи нашу маленьку перемогу над обставинами.

– Я страшенно хочу пити! – каже Люда. Ми озираємось і бачимо прямо перед собою автомат із водою, кавою та чаєм.

– Життя налагоджується, – жартую я. Співачка не реагує. Пережитий стрес в її очах проблискує сльозами.

– Який у нас вагон? – запитує вона. – Часом не 11-й?

Я дістаю квитки.

– 11-й! – кажу. – А чому ви спитали?

– Так ось же він! – вказує Людмила на двері перед нами.

– Життя налагоджується просто семимильними кроками! – кажу я, і ми уже разом сміємося.

Коли ми дісталися свого купе, Людмила все ще не могла отямитися:

– Боже! Що це було? І хто послав цих хлопців? Це ж просто miracle! Справжнє чудо!

Слова плутаються! Мови змішуються!

Я теж, нарешті, видихаю:

– Це – СИЛА ДОЛІ!

P.S. Наступного ж дня театр Аврора виклав на своїй сторінці публікацію зі світлиною Людмили Монастирської та підписом:

«Обіцяли. Кинули виклик. Виконали.

Жодних блефів у наших заявах про світовий рівень.
Шлях Людмили Монастирської від Teatru tal-Opra Aurora продовжиться не деінде, а у The Metropolitan Opera в Нью-Йорку».

І нижче – теги:

«#ОпераВиконана #ТалантСвітовогоРівня #ЗвідсиДоМет».

Яна Іваницька

Фото: архів театру Аврора (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської, Яни Іваницької.

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.