В український прокат вийшов фільм “Оппенгеймер”, заснований на реальних подіях. Сценарій цієї біографічної історії базується на книжці К. Берда та М. Шервіна “Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера”, яка свого часу була удостоєна Пулітцерівської премії. До речі, в українському перекладі книжка має бути видана цього літа.

Режисер Крістофер Нолан якось забув про модну нині політкоректність: жодного афроамериканця, жодного представника ЛГБТ, навіть жінки в дефіциті, та їхні ролі розподілено дуже конкретно й скупо: дружина, коханка та… масовка. Дружина Роберта Оппенгеймера Кетрін (Емілі Блант) – сильна і рішуча жінка, яка знає, чого хоче. У неї не виходить бути хорошою матір’ю, але дружина вона – просто фантастична, здатна в будь-який момент підтримати коханого чоловіка, зробити його сильнішим і пробачити його слабкості.

Сам Роберт Оппенгеймер (Кілліан Мерфі) – людина, як то кажуть, поцілована Богом. Він не просто талановитий учений, а й гарний психолог, і управлінський геній з яскраво вираженими лідерськими якостями. Він завжди впевнено й наполегливо йшов до своєї мети і був здатний подолати будь-які перешкоди, аж до фізичного знищення недоброзичливця. Хоча… в останню мить здоровий глузд все-таки бере гору, що на початку фільму підтверджує епізод із яблуком.

Роберт прекрасно знав, що створює зброю нечуваної до цього сили (його навіть прозвали «батьком атомної бомби»), застосування якої здатне в момент знищити тисячі людей. Але поки він перебував у процесі досліджень і створення, це питання його не хвилювало. Оппенгеймер настільки був захоплений своїми експериментами і відкриттями, що антигуманізм цієї роботи не вписувався в його думки на той час і не здавався настільки жахливо реалістичним. Ядерний гриб на полігонах мав вигляд знака оклику, що символізує розгадку складної головоломки. І тільки в момент, коли бомби були підірвані й перетворили на попіл два японських міста, розум увімкнув у вченому людину. Як він сам потім зізнавався, в той момент у його голові спливла цитата з давньоіндійського трактату: “Я – смерть, руйнівник світів”. Це прозріння його повністю перезавантажило: він зрозумів, що створеного монстра, який має нестримну силу, необхідно контролювати. Зрозумів він, але не зрозуміло тріумфуюче американське суспільство.

Цікава режисерська подача цієї історії: яскраві кольорові кадри відображають настрій головного героя в процесі роботи, чорно-білі – прозріння, повернення з небес на землю. Крістофер Нолан зібрав блискучий акторський склад: крім Мерфі та Блант задіяні такі зірки, як Роберт Дауні-молодший, Метт Деймон, Ґері Олдмен. Фільм рясніє діалогами, питаннями і роздумами про важливі та страшні проблеми. Але це не робить його нудним. Навпаки, вони викликають жвавий інтерес до історії, до того, як люди пояснюють і виправдовують свої дії, як вони намагаються перетворити підозри на звинувачення, і як обвинувачувані знаходять сили та можливості захищатися. Вони спонукають не лише зрозуміти силу історичного моменту, а й спроєктувати події на сьогодення, і самому замислитися про відповідальність за кожен крок і за результат свого винаходу. У цій майже тригодинній драмі мало лірики та багато жорстокої дійсності, де розумні та розважливі люди зайняті вирішеннями власних проблем. Навіть сцена сексу не передбачає розслаблення для допитливого мозку – він у цей час зайнятий томиком поезії на санскриті.

Мені ще здалося, що цей фільм-переживання має вигляд вибачення американців за скоєне і спроба пояснення використання пекельного механізму на живих безвинних людях. Проблема не зникла, вона, швидше, загострилася. То чи варто створювати монстра, якщо знаєш, наскільки він небезпечний?

Наталія Кряж