Author’s translation into English

Коли я вперше опинилася на середземноморському узбережжі Іспанії, вийшла до моря в якусь передзакатну годину, то зупинилася, вражена відчуттям, що перебуваю всередині картини, виконаної у класичній олійній лесирувальній техніці. Ось же ж вона — імприматура світлою охрою, яка надає всьому золотавого підтону; ось же сфумато; ось же кольори, яких можна досягти лише заломленням світла в багатьох прозорих шарах фарби і які неможливо змішати на палітрі. Засліпливе літнє сонце Іспанії також подарувало нам драматичне інтер’єрне світло Веласкеса та люмінізм Сорольї, відблиски й нескінченні кольорові рефлекси.

Італія — це батьківщина європейської школи роботи зі світлом. Якщо в інших регіонах живописці адаптувалися до готових природних умов, то італійські майстри побачили й втілили фундаментальні фізичні та математичні закони передачі світла й простору, на яких потім 500 років будувався увесь західний живопис. Італійське світло дуже різне, але його класичний образ сформований двома головними художніми центрами: Флоренцією з її строгим, «розсудливим» світлом і Венецією з її вологим, золотавим та вібруючим освітленням.

Те саме відчуття з’явилося в мене в Японії. Там справді таке світло, і реальність виглядає як гравюри укійо-е або живопис сумі-е. У гравюрах Утамаро, Хірошіґе чи Хокусая взагалі немає світлотіні (сфумато чи к’яроскуро): обличчя та одяг залиті абсолютно плоским тоном. Форма зчитується виключно завдяки витонченому, точному контуру (лінії) та взаємодії кольорових плям. Оскільки природне розсіяне світло не дає жорстких падаючих тіней, японські майстри просто перестали їх малювати, сфокусувавшись на силуеті, візерунку та просторових паузах (ма). Взагалі, пауза й незаповнений простір відіграють в Японії таку ж, якщо не важливішу роль, ніж намальовані об’єкти.

У країнах Північної Європи (Голландія, Фландрія) довгі зими й постійно затягнуте хмарами небо сформували знамениту школу північного світла. Через дефіцит яскравого сонця зовні художники перенесли роботу в студії та інтер’єри. Світло на картинах Яна Вермеєра падає з невеликого високого вікна збоку — це слабке, холодне, гранично м’яке й розсіяне світло. Оскільки розсіяне зимове світло знижує насиченість локальних кольорів, голландці (Рембрандт, Якоб ван Рейсдал) почали будувати картини не на яскравості фарб, а на найтонших розтяжках світлотіні (тональній градації). Картина пишеться складним зближеним колоритом (охра, коричневий, умбра, сірий). І зимовий живопис, де сніг працює як гігантський відбивач, підсвічуючи предмети знизу й наповнюючи простір кольоровими рефлексами. В умовах дефіциту зовнішнього світла художникам доводилося звертатися або до світла внутрішнього, інтер’єрного, або до віддзеркаленого.

Повертаємося до природи світла, яка хвилює мене як художника і як human being.

Світло (електромагнітне випромінювання) у фізиці описується рівняннями Максвелла та квантовою електродинамікою. Світло — це не «літаючі чарівні кульки-фотони», а конкретні рішення диференціальних рівнянь у частинних похідних, що поширюються у 4D-просторі-часі. У квантовій фізиці фотони — це калібрувальні бозони, які переносять електромагнітну взаємодію. Тобто світло — це буквально інформаційний потік, що передає дані про стан однієї частинки іншій частинці.

Фізичне світло саме по собі абстрактне й безбарвне. «Світлом» у звичному нам розумінні воно стає тільки тоді, коли математична структура хвилі вступає у взаємодію з іншою математичною структурою — сітківкою ока та нейронами мозку (свідомою підструктурою, SAS — Self-Aware Substructure).

Як у Кабалі Світло (Ор) завжди вимагає сосуду (Клі). Світло — це наповнення, сенс та енергія; Сосуд — це форма, межа й математична структура, що визначає, скільки світла може бути прийнято.

Я можу зробити висновок, що географічне положення людини напряму впливає на сприйняття нею інформації про реальність. Умовно, як і з якою швидкістю рендериться картинка.

Відповідно, якщо художник чесний перед світлом своєї землі, він малює не просто красивий пейзаж — він працює як сенсор і розшифровувач матричного коду, створюючи відбиток того, як фундаментальний код Всесвіту проявляється у цій точці простору й часу. Побутове око зазвичай усереднює цей потік до «побутових об’єктів» (будинок, дерево, людина). Великий живописець прибирає ці ярлики й фіксує сам векторний потік світла, тобто зчитує сирі дані (raw data) до того, як мозок перетворить їх на звичну побутову ілюстрацію.

Менше з тим, фізичне світло все одно ілюзія, а художник насамперед має бути чесним перед внутрішнім світлом.

Ольга Глумчер

Фото у заголовку: робота Ольги Глумчер «Дощ». Полотно/олія, 2019