Продовження статті “Про джаз та людей джазу, яких я знав особисто”
І знову про кінець 50-их – початок 60-их. В історії світового джазу цей час отримав визначення як епоха Atomic Basie. Це був сплеск потужної хвилі джазу, яка докотилася луною і до України. Це був тріумф оркестрів зокрема, а у Києві – поява оркестру “Дніпро” під керівництвом Ігоря Петренка та “оркестру восьми” Юрія Братолюбова. Це була справжня революція у культурному житті міста. Вони для мене тоді були на кшталт Богів, як для вболівальників зірки бразильського футболу. Хоча з деякими з них випадало грати та просто товаришувати. Але це було згодом.
Про цих гігантів джазу вже сказано-переказано багато… Вони того беззаперечно заслуговують, але трохи раніше відбулася надзвичайна подія особливого значення для усього вітчизняного джазу, про яку чомусь мовчать знавці. На професійну сцену стрімко виходить довгоочікуваний джаз без писаних соло. Нарешті! Поняття джаз набуває справжнього значення. Все, що було до цього, важко назвати джазом, бо основною та визначальною рисою поняття джаз є імпровізація та гармонія замін. З функцією акомпанементу у цирку на сцені починає працювати квінтет справжніх джазменів Вадима Ільїна у складі: Анатолія Зінкевича – труба, Марка Ривтіна – саксофон, Вадима Ільїна – фортепіано, Юрія Сілкіна – контрабас та Віталія Мачуліна – барабани. (З Віталієм ми дружили з перших моїх кроків у джазі до його останніх днів. Він був безмежно відданим та по-справжньому досвідченим знавцем джазу. Не мала частка знань поступово перейшла мені, як “молодшому брату у спадок”, за що я дуже вдячний йому. Низький уклін тобі, друже.) Вони були першими, яким завжди буває важче за послідовників. Працювали на мізерних ставках, хоча кожний з них внаслідок своєї високої професійної майстерності, міг посісти “тепле місце” в самому престижному ресторані чи на естраді. Та відданість джазу була перед усе. Саме таких називають фанатами.
Відповідно рішенню адміністрації та художньої ради Союздержцирку квінтету в програмі ДОЗВОЛЯЛОСЯ ВИКОНУВАТИ джазові композиції. Та взагалі, уся програма була побудована на “відвертому” джазі (не ховаючись). Першими, хто оцінив новацію були самі актори. Для них музика переставала бути набридливою. Правда, ніхто не називав стандарти американськими, придумували назви дуже радянські, адже, хвала Богу, про авторські права в ті часи на такому рівні ніхто нічого і не згадував. Такого ще Київ не знав. Та чомусь проіснувало нововведення зовсім недовго. Ось майже забутий випадок, який заслуговує особливої уваги.
На початку 60-их, а точніше 28 вересня 1961 року у Києві відбувається надзначна подія, яка “зачепила крилом” зовсім молоде джазове життя столиці – відкриття на Хрещатику першого у місті висотного готелю Москва. З дня відкриття у ресторані готелю починає лунати справжній джаз у виконанні “оркестру восьми” під керівництвом Юрія Братолюбова у складі: Марка Резницького – альт саксофон, Бориса Людмера – тенор саксофон, Віктора Махонько – баритон саксофон, Володимира Клімкова – труба, Юрія Братолюбова – тромбон, Вадима Ільїна – рояль, Зориана Хамістоса – контрабас та Лева Заляпіна – барабани. Це була значуща подія в київському джазі, яку не можливо було переоцінити. То було вперше, як і все в ті чудові роки. Грали кращі київські музиканти, окрім Віктора Махонько – єдиного не киянина, який надалі, на превеликий жаль, змушений був покинути октет (про нього буде далі). Замінив його киянин Йосип Литвинський. Пазли склалися. Сучасний джаз лунав над Хрещатиком. Поміж каштанами гуляв джазовий вітерець уявної свободи. Захопленню молодих киян не було меж.
Ще цей період ознаменувався появою у Києві трьох найвидатніших саксофоністів за усю історію вітчизняного джазу, які спромоглися сколихнути джазове життя столиці. Так історично склалося, що приїжджі приносили свіжий струмінь, який давав поштовх творчому підйому місцевих музикантів. На запрошення керівництва Укрконцерту до Києва з Ленінграда приїздить справжній біг-бендовий гуру альт-саксофоніст Ігор Петренко, на посаду керівника оркестру “Дніпро”, а той, своєю чергою, запрошує унікального тенор-саксофоніста Адольфа Степаняна з ліричними звуком та манерою, притаманною Стену Гетцу, дуже популярною в ті часи. Повторити її, окрім “Ади”, до сьогодні так ніхто і не зміг, хоча спроб було багато. Він був такий один. Манеру Петренка згадати не можу. Що пам’ятаю точно, була вона дуже гарячою та захопливою, як і сам він. Декотрі з київських саксофоністів навіть намагалися його копіювати. Зараз згадалося незабутнє виконання цими двома унікумами почергово повторюваного соло, немов переклик між собою на фоні оркестру, у п’єсі “Завжди удвох”(автора намагаюся згадати). Це було щось схоже на гарячі змагання двох зірок, які, демонструючи запаморочливу техніку, мовби хотіли переграти один одного, та як будь-які змагання доводили слухачів до екстазу. По закінченні зал спочатку завмирав, а потім вибухав оплесками та аж стогнав. На біс повторювали декілька разів, починаючи відразу з соло. Такого на концертах як вітчизняних, так і іноземних бендів я більше не пам’ятаю. Щось подібне є в американському художньому фільмі “Перехрестя” про молодого гітариста-блюзмена. Хоча у кіно простіше – на треку замість двох грає один Стів Вай, але показане загострення пристрастей таке саме, тільки без переможця. Таке міг створити тільки Ігор Петренко в міру свого вміння підкорювати слухача. Через десятки років мені розповідали про популярність “Ади” Степаняна у Нью-Йорку, на батьківщині джазу, а доля Ігоря після від’їзду до Петрозаводська мені, на жаль, не відома. Що мені відомо достеменно, так це те, що “Дніпро” був єдиний у його житті біг-бенд, який він обожнював. Після нього оркестр ще існував, але дійсно “існував”. Влучніше сказати неможливо. При наступних керівниках попереднього запалу та ентузіазму вже не було. Все це Ігор Петренко забрав з собою.
Третя легенда потрапила до Києва як абітурієнт історично-філософського факультету університету ім. Т.Г. Шевченка Віктор Махонько (“Махоня”). Це була особа зовсім непересічна, в міру розважлива та досить відповідальна, але навіть занадто скромна. Родом він був з Казані, де тоді базувався оркестр репатріантів Олега Лундстрема. Ще школярем Віктор потрапляє під опіку учасників оркестру та дуже скоро засвоює науку джазу. З часом він стає офіційним вихованцем оркестру та одержує у подарунок свій перший саксофон. Звідки взялись інші, я не знаю, але у Київ приїздить він з “батареєю” чудових саксофонів у складі 3-х штук та флейтою. Ще він привіз з собою унікальний альтовий звук та манеру Поля Дезмонда, яка в ті роки була дуже популярна завдяки свіжому альбому Дейва Брубека “Time Out” й зокрема п’єсі “Take Five”, яка лунала з “кожної праски” по усьому світі. Навчання в університеті давалося дуже легко, і він почав працювати. Початком був оркестр Юрія Братолюбова, де він грав на саксофоні-баритоні. Надалі, паралельно з навчанням в університеті, Віктор продовжує працювати в оркестрах київських ресторанів та молодіжного кафе “Мрія”. Вперше я почув його в ресторані “Дніпро”, в якому згодом мені пощастило поруч з ним працювати майже місяць під керівництвом Станіслава Колесника. Для мене це було справжнє щастя. По закінченню навчання Віктор викладав на кафедрі філософії Київського Інституту Інженерів Цивільної Авіації. По життю так склалося, що ми знову опинилися поруч. Мені довелося бути свідком його академічного зльоту та створення наукового авторитету. Я бачив, як його поважали студенти та колеги-викладачі. Водночас Віктор постійно отримував запрошення на роботу до найбільш престижних оркестрів. Мати у своєму складі такого виконавця була велика честь для будь-якого оркестру. Якось я застав його під час бесіди з нашим загальним другом Євгеном Єременко, коли вони удвох гріли в серцях мрію про роботу у солідному біг-бенді поруч. Я собі уявив цей золотий дует, дует мрії. Дуже прикро, що він так і залишився мрією. Невдовзі Віктор захворів і дуже скоро тихо відійшов у засвіти. Світла пам’ять. Зараз згадався випадок, коли я підходив до ресторану, що на головній алеї набережної Ялти, в якому працював “Махоня”. Не впізнати цей звук та манеру було не можливо. Вона була така одна на усьому Південному Узбережжі Криму, хоча в сезон до Ялти приїздили найкращі. Це було щось не земне. Люди скупчилися на набережній аж до води та ловили джазову мить (або кайф). Не знаю, як буде правильніше.
Зараз, маючи теперішні знання, досвід та розуміння, згадуючи ті роки, я з абсолютною впевненістю та відповідальністю можу сказати, що Ігор Петренко, що Адольф Степанян, що Віктор Махонько були саксофоністами найвищого рівня, який абсолютно відповідав рівню європейських музикантів. Рівних їм в Україні не було, а може й не тільки в Україні. Вони по-справжньому були найкращими. Це відповідає дійсності. Підписуюсь.
В буремні шестидесяті у джазовому житті столиці відбуваються ще дві визначні події особливого значення – відкриваються два вечірніх кафе з живою джазовою музикою: на початку – молодіжне кафе “Мрія” з квартетом Б. Людмер – В. Ільїн (В. Підгорецький – контрабас та В. Мачулін – барабани), а при кінці – концертне кафе “Хрещатик” з секстетом зірок вітчизняного джазу у складі, який змінювався: В. Ільїн/В. Хорунжий – рояль; М. Резницький/Є. Єременко – альт саксофон; В. Молотков/В. Калита – гітара та не змінні: О. Кофман – вальв-тромбон*; О. Гулак – контрабас; В. Буздес – барабани. Ці події торкнулися всіх шанувальників джазу Києва, та і я не залишився осторонь. Ми у повному складі після роботи у своєму кафе “Евріка” поспішали до “Хрещатику” послухати зірок. Джазове життя тоді просто вирувало. Особливо запам’яталися джем-сейшени, навіть нічні, які там відбувалися, зокрема з іногородніми та іноземними музикантами. Грали кращі з кращих. Яких-небудь серед них не було. Якось так само по собі складалося. Людей збиралося стільки, що ніде було стати. Чутки про ці кафе гриміли далеко за межами України.
А взагалі, молодь тих років в історії мистецтва та в загальній історії називали “шістдесятниками”, та пізніше в певних колах вважали особливо відзначеними. Про події та людей тих років вже багато сказано та написано. Чого варті спогади видатного письменника, кумира молоді та фаната джазу Василя Аксьонова, який називав себе простаком у джазі, з його “Баладою про 30 бегемотів”? Це про 30 зачохлених контрабасів в одному приміщенні на якомусь джаз-фестивалі. Я дуже добре пам’ятаю теплі зустрічі з Ваксоном, як його називали друзі. Його цікавило все, аж до номера мундштука, на якому тільки що грав трубач на джемі. Нащо воно було йому треба? Не знаю. Згадуючи той період в особистому житті, я відчуваю неабияку ностальгію. Мабуть, що саме від цього мене звинувачують у тому, що я застряг у минулому, а я знаю, що без минулого, а тим більше без такого, справжнє майбутнє не можливе. Спогади формують особистість. У свої роки я не вважаю себе ретроградом.
*Олександр Кофман – один з найвидатніших радянських джазових музикантів, який в силу свого таланту примудрився за два з половиною роки закінчити з відзнакою вище музичне училище імені Гнесіних та під час навчання спромігся працювати у складі популярного джаз-рок гурту Віталія Клейнота, а це постійні записи на радіо, телебаченні та в кіно, співпраця зі славетним композитором О. Зацепіним та співачкою А. Пугачовою.
Після успішного для себе джем-сейшена з учасниками оркестру Теда Джонса/Мей Луїса він вирішує емігрувати до батьківщини джазу. Але це у нього виходить не напряму, а через Ізраїль. Через певний час Сашко все-таки потрапляє до Америки, але і тут не так усе складалося, як хотілося. Вальв-тромбон, віртуозом якого він був, виявився нікому не потрібним. Довелося згадувати Гнесінку, брати до рук цуг-тромбон та йти в науку до самих-одних. Так він стає учнем легендарного Джимі Неппера, який не тільки навчив, але й дав направлення в житті.
Завдяки завзятому характеру та особливому вмінню спілкуватися, через півтора року Олександр посідає високі місця серед оркестрових тромбоністів Нью-Йорку. Бере участь у самому престижному Ньюпортському джазовому фестивалі. Далі були кращі оркестри: Баді Річа, Теда Джонса – Мей Луїза, Ташіко Акіоші – Лью Табакіна, Боба Мінцера та інші. Водночас створюється чудовий концертний дует Неппер – Кофман, який скоро стає дуже популярним серед джазових музикантів та слухачів. Разом з цуг-тромбоном він удосконалює свою майстерність піаніста та досягає неабияких результатів. Фортепіано стає для нього другим професійним інструментом. Життя налагоджується, але через деякий час дає себе знати спадкова хвороба. У липні 1999 року Олександр Кофман – музикант дійсно світового рівня та виняткового таланту – на 50-му році життя покинув цей світ. Зараз, через роки, згадалося, як я малого Сашка привів у піонерський оркестр, де йому урочисто вручили духовий тенор – “крендель” і він весь аж зашарівся. Інструмент можна було брати додому і це на вулиці надавало особливої урочистості. А ще пам’ятаю його учнівський зошит на 12 аркушів, куди він занотовував усе почуте про джаз та нікому його не показував окрім мене.
На початку 70-их років у Києві формується дуже міцна група джазових піаністів, куди увійшли справжні феномени: Вадим Ільїн, якого японці назвали неймовірним Біллом Евансом, та Володимир Терещенко, Володимир Хорунжий та Сергій Вижляк, Микола Замороко та Сергій Баранов, а ще В’ячеслав Новіков – постать не ординарна, який зараз вважається найкращим у Європі виконавцем фортепіанних творів композитора Шумана та багато років є успішним викладачем Гельсинської консерваторії, якому не одноразово пропанували очолити Естонську академію музики та театру. Це були джазмени найвищого рівня. Кожний був гідним цієї групи.
Фото надані автором
Д а л і б у д е…