У житті Лі Міллер (Elisabeth (Lee) Miller) були щасливі випадковості та опрацьовані трагедії, любов і біль, успіх та падіння, але вона завжди приймала виклики долі та залишалася собою. Дуже сподіваюся, що моя розповідь про неї додасть комусь оптимізму, а для когось відкриє Жінку, яка, безумовно, гідна називатись “героїнею свого часу”. Як і багато наших сучасниць, які беруть відповідальність на себе за життя своє, своїх близьких і своєї країни у важких військових умовах.

Лі народилася в цілком благополучній американській родині, в якій тато – успішний інженер, емігрант з Німеччини, ніжно дбав про маму, домогосподарку ірландсько-шотландського походження, та своїх дітей. Коли улюбленій дочці Теодора Міллера виповнилось 7 років, її безтурботне дитинство закінчилося. Дівчинку, яка гостювала з мамою в Бостоні у друзів родини, зґвалтував син господарів… І заразив гонореєю. Звичайно, це стало травмою як для дитини, так і для її батьків. Але вчинили вони цілком сучасно, не стали засовувати голову в пісок і намагатися змусити Лі забути про те, що сталося. До малечі запросили психолога, який займався з нею, розвиваючи тезу, що в її випадку варто розглядати сексуальні контакти та внутрішнє життя як окремі сутності.

Батько Лі, ентузіаст аматорської фотографії, робив знімки Лі в оголеному вигляді, намагаючись допомогти їй усвідомити свою красу, не тільки зовнішню. Для пуританської Америки, безумовно, досвід – рідкісний і, звичайно, дискусійний, але він дійсно допоміг дівчині сформуватися вільною особистістю з набагато ширшими рамками сприйняття реальності, ніж у її однолітків. Але в цього “надбання” була й негативна сторона – проблеми зі спілкуванням у шкільних колективах. Знову виявивши розуміння, батьки сконцентрувалися на розвитку творчих здібностей Лі, яка виявляла інтерес до живопису, та підтримали її бажання продовжити художню освіту в Європі.

Отже, 1925-го 18-річна американка приїжджає до Парижа. Можна собі уявити, скільки вражень, емоцій та натхнення вона отримала від вируючого ідеями та подіями “міста світла”. Повернувшись у NY через два роки, Лі Міллер була втіленням паризького стилю. Не дивно, що, зіткнувшись з нею внаслідок автомобільної аварії, один зі співзасновників видавничої компанії Condé Nast не міг не звернути на дівчину увагу. Те саме він рекомендував зробити Едні Вулман Чейз (Edna Woolman Chase), геніальному головному редактору Vogue, яка займала цю посаду з 1914 по 1951 роки. Саме їй журнал завдячує своїм авторитетом і місцем у світі модного глянцю. Також їй завдячують кар’єрою багато людей зі світу моди, яким Една Вулман Чейз дала путівку в життя. Лі Міллер стала однією з цих щасливчиків.

Головний редактор глянцю саме шукала нове обличчя “сучасної дівчини”. Світловолоса, блакитноока, стильна і харизматична Лі Міллер виявилася для неї знахідкою. У 1927 році Міллер вперше з’явився в синьому капелюсі з перлами на обкладинці Vogue, створений відомим французьким ілюстратором Жоржем Лепапом (Georges Lepape). Це започаткувало більш ніж 30-річні стосунки красуні з виданням.

Модельна кар’єра здавалася Лі дуже перспективною, це стосувалося не лише фінансів, соціального просування та можливостей спілкування у модному середовищі. Дівчина дуже непогано зналася на нюансах фотосправи, бо батько її не лише фотографував, а й навчав працювати з камерою, світлом, проявниками. Красуня встигала позувати легендарним фотографам Едварду Стайхену (Edward Steichen) і Жоржу Гойнінген-Гюне (George Hoyningen-Huene), Арнольду Дженту (Arnold Genthe), бувати на світських вечірках, спілкуватися зі знаменитостями, в тому числі з Чарлі Чапліном у престижній Art Students League of New York. Все було чудово до того моменту, як фото дівчини було використано без її згоди в рекламі тампонів Kotex. Цей факт так розлютив модель, що вона пішла з редакції Vogue, буквально грюкнувши дверима. І вирушила… до Парижа.

Едвард Стайхен, який називав Лі Міллер своєю улюбленою моделлю, познайомив її з роботами Мана Рея (Emmanuel Radnitzky), автора сюрреалістичних фотографій, якого в 1999 році журнал “ARTnews” включив до числа 25 найбільш впливових художників XX століття. Цей уродженець Філадельфії, познайомившись із європейським авангардизмом, заснував нью-йоркське відділення дадаїзму, винайшов новий художній прийом – аерографію і в 1921 перебрався через Атлантику, щоб стати активним учасником сюрреалістичного руху. До нього якраз і попрямувала амбіційна Лі Міллер з ідеєю стати його ученицею. З собою мала рекомендаційний лист від Едварда Стайхена, але, глянувши на нього, потім на дівчину, або у зворотному порядку, американець у Парижі повідомив співвітчизниці, що навчанням не займається і завтра їде в Біарріц. “Я саме туди збиралася”, – не розгубилася Лі.

Звичайно, вона стала ученицею Рея, його коханкою та музою. І вже на початку 1930-х почала працювати як самостійний фотограф. Цікаво, деякі роботи Міллер цього періоду приписуються Рею, а винахід “соляризації” вважатиметься спільним успіхом. Миша під ногами змусила Лі увімкнути світло в середині процесу проявлювання фотоплівки. В результаті вийшов ефект, який британський історик фотографії та багаторічний куратор Victoria and Albert Museum Марк Хаворт-Бут (Mark Haworth-Booth) назвав “ідеальним сюрреалістичним середовищем, у якому позитивне та негативне відбувається одночасно, начебто уві сні”. Перебуваючи у Франції, Міллер відновила контакти з колишнім босом і почала працювати для Vogue як фотограф, а також “влилася” в авангардний арт-рух. Її портрети (6!) написав Пікассо, Жан Кокто зняв Лі у своєму першому фільмі, Рене Магрітт та Поль Елюар захоплювалися її красою. Але все ж таки американка не почувала себе самостійною творчою особистістю. Паризьке оточення сприймало її як талановиту подругу Рея. Тому, коли їхні стосунки себе вичерпали, Лі Міллер повернулася до Нью-Йорка.

Вона зі своїм братом відкрила комерційну фотостудію у 1932 році, яка дуже швидко стала успішною. Знайомства Лі у fashion-індустрії, її майстерність та репутація музи авангардизму принесли їй контракти з BBDO, Henry Sell, Elizabeth Arden, Helena Rubinstein, Saks Fifth Avenue і т.д. Галерист Julien Levy проводить першу та єдину персональну виставку фоторобіт Міллер, але у 1934 вона знову круто змінює своє життя. Причиною цього стало знайомство з єгипетським інженером та бізнесменом Азізом Беєм (Aziz Eloui Bey), який приїхав до Нью-Йорка, щоб купити обладнання для єгипетських національних залізниць.

Лі закохується, виходить заміж і їде до Єгипту. Каїр тоді не був включений до світового модного простору, і Лі обмежувалася фотографуванням для себе. Їй безперечно було тісно в рамках забезпеченого життя дружини успішного підприємця, що багато часу проводив у роз’їздах, тому наприкінці 1930-х американка повертається до Парижа, де знайомиться з британським поетом, художником-сюрреалістом і арт-куратором Роландом Пенроузом (Sir Roland Algernon Penrose). Він включив кілька фотографій Міллер єгипетського періоду в експозицію виставки “Surrealism To-Day” в лондонській “Zwemmer Gallery”. Партнерські відносини Лі з Роналдом переросли у романтичні, вона переїхала до його апартаментів у Лондоні, а невдовзі після цього почалися бомбардування британської столиці.

Попри наполегливі прохання рідних і друзів повернутися до Америки, фотограф залишається в Лондоні, щоб стати хронікером “Бліцу” і згодом офіційно – воєнним кореспондентом для британського та американського Vogue (так, тоді модні журнали не були “поза політикою”) та інших видань. З осені 1940-го до весни 1946-го Лі Міллер не знімала форму. Вона знімала висадку союзників, перше застосування напалму при облозі Сен-Мало, визволення Парижа, битву за Ельзас, вмираючих дітей у віденській лікарні, селянське життя у післявоєнній Угорщині, трупи нацистських офіцерів та членів їхніх сімей, страту прем’єр-міністра Ласло Бардоші.

Особливим випробуванням для професіоналізму репортера стало документування жахів Бухенвальда та Дахау. Вона також стала свідком подій, пов’язаних із визволенням нацистських концентраційних таборів. У Дахау американські солдати вбили кількох есесівців і не перешкоджали в’язням бити та вбивати їх. Кулеметник, який бачив трупи у вагонах, дав чергу по зібраним у групу колишнім охоронцям табору. Генерал Паттон звільнив солдатів та офіцерів 45-ї дивізії від відповідальності за те, що вони робили та чого не робили того квітневого дня.

30 квітня 1945 року у день самогубства фюрера у його мюнхенських апартаментах Лі Міллер разом із фотографом Девідом Шерманом зробили знакову фотографію – “Жінка у ванні Гітлера”. Вони за пачку цигарок найняли місцевого жителя, який провів їх на Prinzregentenplatz. Після війни американка сказала, що дізналася і записала адресу Гітлера задовго до того, як висадилася в Нормандії, і весь час мала при собі цю записку.

Повернувшись до мирного життя, Лі Міллер продовжувала працювати для Vogue, але, як і багато учасників війни, переживала “посттравматичний розлад” (Post Traumatic Stress Disorder, або PTSD). Щоправда, сам термін з’явився 1968 року. І хоча психічні розлади у ветеранів будь-яких війн завжди спостерігалися і з часів Громадянської війни в США описувалися фахівцями, системним лікуванням цього стану медицина зайнялася лише після війни у В’єтнамі. Після Другої Світової Лі Міллер, як і багато фронтовиків, лікувалася алкоголем.

Щоб вивести подругу з депресивного стану, Пенроуз умовив її відвідати у Каліфорнії Мана Рея, з яким “учениця” продовжувала підтримувати стосунки. Чи то клімат, чи то відношення двох дорогих її серцю чоловіків, подіяли на Лі Міллер дуже благотворно. Вона завагітніла, оформила розлучення з Азізом Беєм, вийшла заміж за батька майбутньої дитини та народила сина Ентоні.

Повернувшись до Британії, подружжя Пенроуз купило маєток у Chiddingly, East Sussex, що став свого роду художньою Меккою для таких художників, як Пікассо, Генрі Мур, Ейлін Агар, Жан Дюбюффе, Доротея Таннінг, Макс Ернст та інших. Як гостинна господиня, колишня модель захопилася кулінарією. Вона зібрала кілька тисяч рецептів з усього світу, винайшла сотні власних, влаштовувала грандіозні застілля та виграла кілька міжнародних гастрономічних конкурсів. За словами хатньої робітниці Петсі, леді Пенроуз спеціалізувалася на “історичній їжі”, такій як смажене порося, а також на солодощах, таких як зефір у соусі з коли (його вона винайшла спеціально для літературного критика Сиріла Конноллі (Cyril Connolly), який стверджував, що американці не вміють готувати).

Однак образи війни, особливо концентраційних таборів, продовжували переслідувати чудового фотографа, і вона почала те, що її син пізніше назвав “низхідною спіраллю”. Її депресія, можливо, посилилася тривалим романом чоловіка із цирковою артисткою.
У жовтні 1969 року на запитання репортера New York Times, що саме її приваблює в фотографії, Лі Міллер відповіла, “це як стати на чортову гілку і відпиляти її позаду себе”.
У 2023 році вийшов біографічний фільм режисера Еллен Курас, що розповідає про американську фотографку Лі Міллер. Головну роль в ньому грає Кейт Вінслет.