Почну свій лонгрід з несподіваного зізнання – я люблю музику!
Мало хто з музикантів може ось так прямолінійно в цьому зізнатись, завжди починається якийсь фестиваль кокетства, коли прямо запитати «а чи любите ви музику?»: “З дитинства музику не люблю”. “А чи любите ви дихати?”: Ага, ага…
Я кажу прямо – я люблю музику (і дихати люблю, особливо на березі моря чи в лісі…). Настільки люблю, що навіть в гастрольному турі, де одну й ту ж програму граю підряд кожен день цілий місяць, після чи до концерту переслухую деякі твори з цієї програми в ютубі (типу, як грають інші, з метою аналізу, або послухати зі сторони просто, і так – кайфонути від музики!)
Але зараз я хочу написати про Гайдна.
Я завершив свій особистий духовний проект, а саме – я прослухав всі 104 симфонії Гайдна. Раніше я вже спробував це робити, але “прожект” зазнавав невдачі. Справа в тому, що в певний момент я плутався, збивався з рахунку, забував номер симфонії яку слухав, і кидав ту справу.
Зараз я підійшов до справи фундаментально – після прослуховування кожної симфонії я обов’язково писав про неї нотатку. Таким чином я вів строгий облік переслуханих симфоній і вже не збивався з рахунку (так, кожна із 104 симфоній має свою нотатку/есей від Золтана Алмаші). Але я пішов ще далі – я вирішив вибрати для себе найкращу симфонію Гайдна!
Як я вибирав? Я читав свої нотатки, і вибрав ті симфонії, нотатки до яких були особливо експресивними і небайдужими. Так я сформував умовний “четверть-фінал” (увійшло туди симфоній так штук 30). Потім вже був півфінал. Фінал. Суперфінал.
І ось останній етап, який я назвав “Олімп”. Увійшло туди 4 симфонії. І зараз з хвилюванням в руках я їх вам назву, дорогі френди. Спеціально даю лінки на виконання симфоній одним і тим же колективом, а саме так званим “австро-угорським” оркестром під орудою Адама Фішера. Я у виконанні цього колективу бачу якийсь баланс, а саме – це вже не є “романтизоване” виконання, але й немає там “історично-вмотивованих” перекосів також. І, вибачте, у них нормальне “ля” (від низького строю відчуваю дискомфорт). Ну і банально – здається, це єдиний колектив, що записав всі симфонії Гайдна, і всі ці записи є в ютубі. Також їхній підхід до повторів мені імпонує (хоча я прихильник повної відмови від повторів, вважаю їх таким собі “хвостом”, рудиментом. Ну, принаймні, повтори довгих розділів).
Так от, я вибрав 4 симфонії. Вийшло так, що три з них мінорні, вибачайте. І так, серед них немає тих двох чи трьох симфоній, які всі постійно грають (із 104-х). Отже: це є симфонії номер 26, 44, 53 і 80.
Результати мого особистого Гайдн-марафону:
Симфонія номер 44 мі-мінор “Траурна” – найкраща!
А ось і обіцяний мій есей про неї (написаний ще тоді, коли я почув її вперше і ще не знав, що вона стане найкращою в моєму рейтингу):
«Симфонія 44, “Траурна”, мі мінор, 4 частини: Allegro con brio; Menuetto; Adagio; Presto.
Ну, не так, щоб взагалі прям траурна, але доволі в цілому сувора симфа. Строгі сухі унісони спочатку. Потім натужний соль-мажор зв’язуючої, суцільний чос, композитор ніби хоче натужним оптимізмом заглушити горе. Гм, а таки траурна, виходить…
Побічної, фактично, немає, як і в попередній симфонії, довга різноманітна зв’язуюча і – заключна. Але є ще дуже гарна, лірична коротка зв’язка-перехід після заключної. Як завжди цікава розробка, без оманливих реприз цього разу. А потім – менует у формі канону! Найкращий менует поки що із всіх симфоній!
Світле мажорне тріо. До речі, знову нечастий випадок, коли менует є другою частиною. Адажіо, мі мажор. Дуже вишукана мелодія головної партії. Тут же вона повторюється як варіація, але ні, це не варіаційний цикл, а сонатна форма, як виявляється. Що цікаво – в репризі головна тема не повторяється, він вирішив, що досить нам цієї вишуканої мелодії.
Строгий мінорний фінал. Таки траурна».
Друге місце – симфонія номер 26 ре-мінор, La Lamentatione
«Симфонія н.26 La lamentatione, ре-мінор. Три частини: Allegro assai con spirito; Adagio; Menuetto.
Люди, я вас вітаю! Перша мінорна симфонія. Та ще й яка! Хвилюючі синкопи. “Коломийковий” каданс. Потім , власне, оце ламентаціоне. Мажорний вибух. Все дуже щемко і лаконічно. Закінчується таким натужним оптимізмом (не вірю! Нічого доброго не буде).
А далі – фа мажор. Панування низького гобоя. Всю душу той гобой вивертає. Ця частина – як бахівська хоральна прелюдія. Пряма аналогія. Гобой – як якась ієрихонська труба. Не думав, що цим тембром так багато можна сказати. Ламентаційний, але загнатий в рамки (і від того ще сумніший, ще безнадійніший !) Менует.
В кінці дуже суворі, лапідарні канони. І – безсила ламентація в кінці. Тріо – такий собі “полонез огінського”. Акорди на слабу долю ранять серце і смішать водночас. Поки що для мене симфонія номер один, не знаю що там буде далі».
На третьому місці ще одна ре-мінорна симфонія, номер 80
“Симфонія 80, ре-мінор, 4 частини: Allegro spiritoso; Adagio; Menuetto; Presto.
Ось нарешті мінорна симфонія, і експозиція – одне з найбільших моїх потрясінь. Драматична, сувора головна партія, потім, як і годиться, відхилення в паралельний мажор, оптимістична побічна… І – заключна, кокетлива, легковажна. Лендлер, до речі, умцаца, умцаца. Контраст просто разючий з головною! Це не симфонія, а якась опера “Риголетто”, курва!
А потім – довжелезна павуза, і знов лендлер в ре-бемоль мажорі! Лендлер цей стає основою розробки, і співcтавляється в лоб з головною. Сюжет, звичайно, захоплюючий. Втім, реприза доволі типова, все як було, ніяких нових висновків не згенерувалось. Але спроба скочити в прірву – зарахована!
Друга частина – сі-бемоль мажор. Сонатна форма. Зв’язуюча партія поцуплена у Моцарта (або навпаки), з так званої Маленької нічної серенади. Реприза більш компактна, без “серенади Моцарта”. Ця “серенада” тільки в розробці ще епізодично світиться. Менует в ре-мінорі.
Друге коліно тріо знову ж таки поцуплено у Моцарта, на сей раз з «Лакрімози», оцей во знаменитий “підйом у небо”. Але так як Гайдн раніше написав симфу, ніж Моцарт почав працювати над «Реквіємом», то напрошується висновок… Та ще й ре-мінор!
Фінал неймовірно складний для виконання, довбані синкопи (не люблю їх!). Але тим і цікавий. Дуже винахідлива ритмічна гра. Хоч і ре-мажор, але загальна емоційна нестабільність очевидна. Штурм і дранг! А, ну і – фінал в сонатній формі. Сонатність рулить”.
Ну і почесне четверте місце у “імператорської”, 53-ї симфонії
“Симфонія н.53, L’imperiale, ре-мажор, 4 частини: Largo maestoso-Vivace; Andante; Menuetto; Capriccio.Presto.
“Імперська”, значить. Ну що ж, Гайдн служив імперії своїй, так. Шось імперського в цій симфонії я побачив тільки в помпезному вступі, далі звичайне собі сонатне віваче, головна партія просто на тризвуку побудована, але це компенсується синкопованим ритмом. Зв’язуюча (чи перша побічна?) – дуже цікавий чос, що приводить до побічної (чи другої побічної), яка характеризується вишуканою ліричною мелодією оперного типу (схоже чимось на Россіні, який на момент написання симфонії ще навіть не народився).
Розробка масштабна, використовуються майже всі теми і мотиви. І друга побічна в мінорі, дуже душевно. Компактна реприза.
Друга частина в ля-мажорі, подвійні варіації, друга тема в мінорі. Мажор перемагає, що і коню ясно. Менует. Ніби він мав би вже закінчитись, і раптом несподіваний гармонічний зворот-запитання, цікаві події на органному пункті, і аж потім красіве закінчення. Все цілком по-бетховенськи.
Фінал має цікаву ремарку – Capriccio, і дійсно, все досить стрімко і з гумором. Цікава розробка – перебирання функцій, часом Гайдн любив так порозважатись в стилі пізнього Філіпа Гласса”.
Золтан Алмаші, український композитор, віолончеліст, лауреат премії імені Льва Ревуцького
Фото – з архіву Золтана Алмаші