Кар’єра Pan Yuliang (Пань Юлян), видатної представниці модернізму, здається неймовірною, і вона не могла б відбутися, якби художниця не народилася на зламі епох, і не жила в період тектонічних соціальних і політичних перетворень.
Ну було жодних передумов для дивовижної долі Чжан Сецін. У 8 років маленька уродженка міста Янчжоу осиротіла, а в 13 родичі продали її до публічного будинку. Ситуація для Китаю початку XX століття та попередніх сторіч зовсім не унікальна. Трагедія для дівчат, які потрапляли до такого закладу, полягала не лише у факті перебування в ньому, а й у тому, що вони не могли залишити бордель за своєю волею. Чжан кілька разів намагалася тікати, але її знаходили, повертали, били та змушували “працювати”. Як і більшість її подруг по нещастю вона мала рано змарніти та (або) померти від венеричних хвороб, але…
Якось публічний будинок відвідав Цзаньхуа Пань. Біографи мисткині стверджують, що він прийшов із колегами по роботі на своєрідний корпоратив. У Китаї це була поширена практика. Чиновники розслаблялися після напруженої державної служби у компанії “жриць кохання”. Юна Чжан сподобалася митнику, і він почав не тільки відвідувати її, а й забирати із закладу для прогулянок, щоб дівчина могла подихати повітрям і просто досхочу поїсти. Звичайно, всі послуги “ескорту” оплачувались, і навряд чи “клієнт” будував довгострокові плани щодо Чжан. Але стосунки, які тривали майже три роки, ставали теплішими, дівчина ділилася з “паном” подробицями свого нестерпного життя, і одного разу після чергового побиття попросила викупити її.
Дивно, що Цзаньхуа Пань вирішив її врятувати. Він викупив дівчину, і привів її до свого дому, як служницю, що, безперечно, було великою вдачею для Чжан. Через рік чиновник робить наступний неймовірний крок – він одружується з колишньою повією, перебуваючи в офіційному шлюбі, тобто фактично стає двоєженцем. За законом ще 1723 року, чоловік, який одружився з працівницею секс-індустрії, мав бути покараний за це шістдесятьма ударами палиць, а якщо він був, до того ж чиновником або військовим, то втрачав посаду. З цієї причини чи ні, через кілька днів після весілля, Цзаньхуа Пань подає у відставку і переїжджає з “молодою дружиною” до Шанхаю, при цьому його перша дружина залишається в Янчжоу.
У новому місті митник знайшов собі навіть вигіднішу роботу, але приділяв увагу не тільки їй. Він навчав Чжан грамоти, читав разом з нею книги, ходив до театру, познайомив зі своїм другом Хон Є (Hong Ye), з яким разом навчався в університеті Японії. Хон Є був викладачем Шанхайської художньої школи, і Чжан зізналася йому, що намагається малювати. Подивившись її аматорські малюнки, Хон Є висловив бажання підготувати її до вступу до художньої школи. І чоловік дівчини повністю підтримав цю ініціативу.
Вона дуже старалася, малювала кожну вільну хвилину і подала заяву на вступ під ім’ям Пань Юлян. “Я змінила своє ім’я на честь тебе, і так називатимуся до кінця своїх днів”, – писала вона чоловікові.
У 1918 році 23-річну абітурієнтку було прийнято до Шанхайської школи витончених мистецтв (пізніше – Шанхайський інститут витончених мистецтв), яка вважалася і залишається найпрестижнішим китайським закладом у галузі мистецтва. Треба сказати, що рішення про зарахування ухвалював директор навчального закладу Лю Хайсу. Приймальня комісія відмовила здобувачці через її аморальне минуле. У вступній анкеті Юлян чесно вказала роки життя у будинку розпусти. Вважаючи рішення комісії несправедливим, Хон Є звернувся до директора школи з малюнками дівчини та зі своїми коментарями та знайшов підтримку.
Лю Хайсу взагалі був дуже прогресивною людиною (до речі, його ім’ям названо Музей національного мистецтва в Шанхаї). Він уже у 18 років відкрив власну художню школу та впроваджував у ній елементи європейської системи навчання художників. У школі практикували малювання на пленері, зображення оголеної моделі з натури, спільне навчання чоловіків та жінок. До речі, Пань Юлян стала студенткою першого такого спільного курсу. Вона багато в чому була першою. Першою китайською художницею, відзначеною нагородами престижних європейських виставок, першою художницею, яка була удостоєна персональної виставки в Китаї, першою жінкою-професором живопису. Її поєднання китайського живопису тушшю та композицій у західному стилі було безумовно новаторським.
Звісно, унікальний стиль художниці сформувався у Європі. Поїхала вона туди, скористувавшись порадою Лю Хайсу. Після виставки випускників школи, на якій Юлян, приголомшив відвідувачів, представила багато робіт “ню”, вчитель сказав їй: “Якщо ти хочеш стати справжньою художницею, то тільки Європа може тобі допомогти освоїти всі таємниці живопису”.
Лю допоміг дівчині отримати державну стипендію для продовження навчання у Франції, а її чоловік сплатив решту витрат, пов’язаних із тривалим “творчим відрядженням”. Напередодні від’їзду Юлян до Європи, до Шанхаю переїхала перша дружина Цзаньхуа. Це було спільне рішення. Через рік у пари народився син, якого художниця завжди вважала і за свого сина теж.
Прибувши до Франції, спочатку Пань Юлян вивчала французьку мову в Китайсько-французькому інституті в Ліоні разом з безліччю молодих співвітчизників, які приїхали вчитися до Франції, потім вступає до Національної вищої школи образотворчих мистецтв у Ліоні, продовжує освіту в Паризькій Національній вищій школі образотворчих мистецтв, приймає участь у кількох статусних виставках та отримує нагороди. Що було дуже доречно, оскільки через соціальні катаклізми її чоловік залишився без роботи та більше не міг матеріально підтримувати Юлян.
Закінчивши в 1925 році курс паризького інституту з відзнакою, дівчина отримала грант на стажування в Королівській Академії мистецтв в Італії, ставши в цій Академії першою представницею китайської нації. Стипендія Міністерства освіти Італії дозволила художниці наступні три роки вивчати живопис та скульптуру у Римі.
Тут вона отримала Золоту медаль на Міжнародній художній виставці за картину “Купальниці”. Таке визнання її творчості та позитивні відгуки критики та преси змусили художницю повірити в себе, зрозуміти, що оголена натура може бути темою творчості, що оспівує красу жіночого тіла, ніжність та пристрасть.
На батьківщину Пань Юлян поверталася 1928 року вже відомою в Європі мисткинею. У Шанхаї було організовано її персональну виставку, вітальну телеграму до відкриття якої відправив президент Чан Кайші, також вона отримала посаду професора в реорганізованій Школі образотворчих мистецтв. У першій половині 1930-х років художниця багато пише, використовуючи досвід, накопичений за час навчання в Європі, пропагуючи свій стиль, сформований під впливом імпресіоністів та фовістів. Пань під час роботи олією використовувала тонкий китайський пензель, вражаючи критиків і публіку свіжістю вираження почуттів, новизною трактування, але переважно – сміливістю у виборі сюжетів.
На жаль, минуле переслідувало її. Дуже часто злостивці намагалися принизити художницю. Так, у 1936 році під час п’ятої персональної виставки Пань хтось розірвав одну з її картин, на якій був зображений сильний чоловік, що пересуває камінь, щоб під ним виросла маленька квітка, і написав: “Це гімн повії блуднику”.
Пань не витрачала час на переживання із цього приводу, їй треба було готуватися до участі у Всесвітній виставці в Парижі, де передбачався її персональний вернісаж. У червні 1937 року художниця виїхала до Франції, не підозрюючи, що ніколи більше не повернеться на батьківщину.
Вже наступного місяця з “інциденту на мосту Марко Поло” почалася японсько-китайська війна. З Японією у художниці були тісні культурні зв’язки. В Країні Вранішнього Сонця пройшло кілька її виставок у попередні роки, там вона читала цикл лекцій з європейського мистецтва, тому китаянка вирішила поки не повертатися додому, беручи активну участь у заходах зі збору коштів на допомогу жінкам і дітям, які стали жертвами китайсько-японської війни.
Вона плідно працює і виставляється в Парижі до початку Другої Світової та одразу після звільнення міста, взявши участь у найпрестижнішій французькій виставці Le Salon 1944 року. А 1945 року китайські художники емігранти та експатріанти, які живуть у Франції, одноголосно обирають Пань головою Китайської асоціації мистецтв.
Численні персональні виставки мисткині по світу, в тому числі 1953 та 1957 років в Musée d’Orsay, мали великий успіх у публіки та критики. Але, як не дивно, цей успіх не конвертується у прибутки. Художниця майже не продавала своїх картин, маючи намір повернутися з ними на батьківщину. У Парижі її знали як даму “Три Ні”, що означає відсутність французького громадянства, коханця та контракту з галереєю.
Соціальні катаклізми у повоєнному Китаї гальмували повернення Пань. Існували і юридичні проблеми з її полотнами. Оскільки художниця жила на субсидії французького уряду, її твори вважалися власністю Франції. Поки вдалося залагодити всі формальності, у Китаї почалася культурна революція. Художницю шокувала новина, що її вчитель Лю Хайсу потрапив до табору. Звістка про смерть чоловіка, з яким вони багато років не бачилися, але постійно переписувалися, ще більше морально підкосила Юлян і спричинила проблеми зі здоров’ям.
Пань вже не могла займатися живописом і брати участь у громадських заходах, її справами займався співвітчизник і друг Ван Шоуї (Wang Shouyi), який був закоханий у неї та не мав шансів на взаємність. Їх поховають в одній могилі, але до своєї смерті Ван зможе організувати відправлення до Китаю понад 4000 тисяч картин Пань Юлян, життя якої підтверджує тезу Гі де Мопассан: “Геній – це людина, яка народжується в провінції, щоб померти в Парижі”.
Картина в заголовку: Pan Yuliang (Chinese, 1895-1977). Women in Bath, 1958, ink and colour on paper