Український саксофоніст, композитор, перформер Андрій Бармалій (Андрій Мартиненко) на сцені – це шквал емоцій, згусток енергії, людина-феєрверк! Навряд чи ви забудете концерт за його участю. І до його музики захочеться повернутися знову. Бо вона складається зі справжніх почуттів, які передаються, як вірус, зі швидкістю звуку. Ми зустрілися з Андрієм на презентації фільму «Одного літа в Україні», до якого він написав музику, і він дав інтерв’ю для читачів «Імпровізатора».

– Ви пам’ятаєте, як уперше взяли в руки саксофон?

– Так, але починав я з сопілки: це набагато дешевший інструмент, ніж саксофон. У дитини може не бути слуху, бажання, таланту, чогось ще. На той момент батькам було не шкода витратити 150 гривень – саме стільки у 2009 році коштувала моя сопілка. А 2010 року вони вже зрозуміли, що я готовий займатися музикою. І тоді разом з батьком та моїм викладачем музичної школи ми поїхали до лідера Київського квартету саксофоністів Юрія Василевича, який продав нам мій перший саксофон. Поки ще були сумніви, я поїхав на канікули до бабусі і пробував займатися там. З наступного року вже серйозно зайнявся грою на саксофоні.

– Вам коли-небудь говорили, що Ваша музика діє, як терапія?

– Так. Я взагалі думаю, що один з основних сенсів музики – це терапевтичний. Мені подобається занурюватися в неї все глибше. Особисто мені, наприклад, недостатньо популярної музики для терапії. Також для багатьох людей, які цікавляться музикою, мистецтвом, недостатньо якоїсь поп-пісні, щоб пройти реабілітацію, трансформацію. І я намагаюся створити те, що має цей сенс.

– Були моменти, коли Ваша творчість Вам шкодила?

– Думаю, так. Але я не можу сказати, що якби не займався музикою, то цього б не сталося. Сталося б щось інше.

– Що Ви маєте на увазі?

– Наприклад, щоб займатися музикою, я кинув КПІ. І шкодую, що не закінчив його і не здобув інженерну спеціальність. Ще я потрапив у середовище алкоголіків…

– Так це й інженер може!

– Так, звісно. Творчість «шкодила» тим, що я не витрачав час на друзів, на сім’ю, а займався музикою. Тобто ні на що не звертав уваги, фокусувався тільки на музиці й думав, що це найважливіше в житті. А це може бути далеко не так.

– Якою була Ваша найкраща імпровізація?

– Колись, коли ще навчався в Глієра, я розійшовся з дівчиною. Мені було 17-18 років. І я зіграв на репетиції дуже емоційне соло, яке, на жаль, ніхто не записав. І воно тепер перебуває тільки в пам’яті десяти людей. А ще в «Я нормально» всі партії записані з першого разу – це теж імпровізації. Якщо попросите дати рецепт імпровізації – я його не дам.

– Скільки часу пішло на Ваш альбом “autoportrack”?

– Зараз, наприклад, коли щось пишу, це більш послідовна штука: будую концепцію тощо. А оскільки цей альбом був дебютною роботою, я просто вчився писати музику. Тож писав, поки не побачив, що воно складається у щось одне. І тоді вже вирішив, що це буде. А не навпаки. Можливо, у цьому принадність першої роботи.

– Чи є композиції, які були написані в цьому потоці, але не потрапили до альбому?

– Так, багато. Я сумнівався, і було дуже важко їх відрізати. Але в мене є ідеї, як реалізувати ту музику. Вона недостатньо музична, але не менш цікава, ніж та, яка потрапила в альбом. Коли-небудь можна буде послухати альбом із тих композицій. Поки що вони як музичні чернетки.

– Розкажіть про роботу над музикою до фільму «Одного літа в Україні», знятому командою кінооб’єднання «Вавилон 13».

– Досвіду роботи в кіно у мене до цього не було. Мені дали емоційно-технічне завдання, показали шматочки фільму, який ще не був схожий на кінцевий варіант, але ідея була зрозуміла. Я почав прикидати в голові, як приблизно можуть звучати теми (України, Росії, Америки), підбирав, записував звуки. Було цікаво: я давно не писав музику так цілеспрямовано. Нарешті дістався до нашої з друзями репбази, яку ми хочемо надалі зробити студією, і почав записувати. 95 відсотків звуків живі – я їх ніде не скачував, експериментував, бо режисер і продюсер фільму дозволили мені робити все, що захочу. Із записом мені ще допоміг барабанщик Олександр Явдик, і одну пісню написав гітарист Євген Пугачов, відомий роботою з Hyphen Dash і Надією Дорофєєвою. Євгену я пояснив, що треба зіграти з таким ностальгічним настроєм, «немов ти сумував за мною кілька років». І він з першого разу записав чудову імпровізацію, яка звучала як повноцінна композиція. Я скинув режисерові, і він сказав, що це супер!

З «Вавилоном» було дуже приємно і несподівано працювати. Я ніколи не писав саундтреки на замовлення. Їм просто сподобалася моя музика, це було приємно. Хочу ще! Мрію написати саундтрек до комп’ютерної гри. Думаю, що буду кайфувати від процесу, бо дуже люблю ігри. Я зараз у них не граю, але сумую.

– Якою була найнесподіваніша творча робота, яку Вам доводилося робити?

– Одного разу я грав на замовленому побаченні. Наречений призначив його за містом. Квіти, свічки, фонтан, рибки, якась сюжетна програма, а я мав грати пісню «Despacito». Я дуже сильно спізнювався, бо були величезні затори. Від метро треба було ще їхати транспортом. Взяв таксі, але все одно не встигав. Думаю: «Мені кінець!» Приїхав не туди. А це ж за містом – там якісь рови, якесь будівництво, а я навіть не знав, як обійти. Побіг із саксофоном через будівництво, перестрибнув через паркан. Прибіг, а пари ще не було – вони стояли в тій самій пробці. Я нервово повторював це «Despacito»: усе-таки важливий момент, коли наречений пропонує руку і серце… А вона в результаті сказала йому: «Я подумаю»! Це було дотепно.

– В одному зі своїх постів в інстаграмі Ви написали, що в рік Змії хочете стати мудрим. Вам не вистачає мудрості?

– У той момент я, напевно, просто жартував. Я іноді навіть занадто мудрий. Але ніколи не завадить пізнати щось ще.

Наталія Кряж