Version originale de l’interview en français

Я мріяла говорити з іноземними митцями, які знають Україну з власної практики і особистого досвіду. І радію, що перше інтерв’ю, спеціально для «Імпровізатора», відбулося саме з Самуелєм Бертодом – блискучим концертним кларнетистом, композитором і аранжувальником, який охоплює музичні сфери від класики до джазу. Ось що пише про нього преса: «Він народився в Парижі, де навчався у Alain Damiens, а потім удосконалював свою майстерність у Франкфурті у Armin Ziegler. Лауреат Фонду Radio France, Artist in residence program  (FI) та Thy Masterclass (DK), він виступає як соліст у Європі, Канаді, Австралії, в Швеції, де живе сьогодні. «Один з найкращих французьких кларнетистів», – France 3.TV; «Природжений концертний виконавець», – журнал Diapason (FR); «Обдарований музикант», – радіо Europe 1; «Міжнародно визнаний майстер», – Cairns Post (AU); «Одна з найпам’ятніших подій року», -Thisted Dagblad (DK); «Klezmer King», – журнал Cultuurpakt (BEL)’’.  Хіба ж не цікаво – подивитись на нас очима «невтомного та ненаситного мандрівника різноманітними музичними світами»?

– Самуелю, вітаю! Як гадаєте, чи було випадковістю ваше знайомство з Україною?

– Україна для мене як француза – захоплива країна. Я пережив тут стільки всього, що міг би написати цілу книжку!

– Тож спробуємо погортати уявні сторінки вашої книжки просто зараз – від першої зустрічі?

– Моє відкриття України почалося у 2016 році завдяки туру, організованому Французьким інститутом у Києві. Франція була першою країною, яка заснувала іноземний культурний інститут в Україні. Саме тому я вирішив самостійно дослідити країну, попередньо зв’язавшись з посольством Франції. На той час про Україну мало що знали. Проте, мені здавалося, що її культура, а отже, і історія, має глибоке коріння. Мій перший виступ перевершив усі мої очікування: публіка зустріла мене з неймовірною теплотою, і ми одразу знайшли спільну мову. Атмосфера, яку ми створили разом, була настільки потужною, що українські організатори кілька разів запрошували мене до себе. Відтоді ми підтримуємо зв’язок і вивчаємо потенційні можливості співпраці. Ми іноді користувалися підтримкою мережі Alliance Française, зокрема в Одесі (з режисером Pascal Fourneaux) та у Львові (з режисером Nicolas Facino). Завдяки поїздкам між Францією та Україною протягом п’яти років – з 2016 по 2021 рік – я мав змогу відкрити для себе та відчути Україну зсередини.

– Які у Вас враження від спілкування з українцями? Адже музиканти чутливі до комунікації, менталітету та психології інших людей.

– Мені пощастило зустріти народ із великими людськими якостями. Передусім — це доброта. Не сентиментальна люб’язність, а щира, сердечна доброта. Це народ, міцно прив’язаний до сімейних цінностей: родина тут є справжнім стовпом усього суспільства. Я також помітив неабияку винахідливість, внутрішню силу й волю рухатися вперед — попри будь-які обставини, без скарг. В Україні не прийнято нарікати на долю: тут завжди знаходять шлях. Це — сила волі, поєднана зі скромністю. У музичних колах, де я обертався, я зустрів глибоко ерудованих, освічених і чуйних людей.

– Тож, може, разом переглянемо ці професійні сторінки?

– Із задоволенням!  Як парижанин я був приємно вражений тим, що в різних містах Україні маю справу з партнерами високого інтелектуального рівня — шанобливими, завжди уважними, здатними до глибоких філософських та духовних розмов, які ми вели із захопленням. До того ж, у Парижі організатор концерту рідко зустрічає тебе в аеропорту. А в Києві мене зустрічав у «Борисполі»  Дмитро Коровін — організатор мого другого туру, а потім ще багатьох інших концертів. Людина, яка поєднує скромність і харизму, інтелект, щирість і професіоналізм. Завдяки Дмитру я виступав, серед іншого, на Клезмерському фестивалі у Києві, на фестивалі Jazz Open у Чернігові, а також давав інтерв’ю Українському національному радіо. Він також відкрив для мене двері Палацу культури у Чернігові, у співпраці з Ларою Ігнатовою з Луцька – ще однією надзвичайною організаторкою, сповненою самовідданості справі.

– Як ви, мабуть, помітили, культурний діяч – це, перш за все, унікальна особистість зі своїм власним неповторним стилем. Можливо, в цьому і полягає справжня природа дружби, яка пов’язує нас з ним через музику?

– Лара – людина з великим серцем! Її мудрість не раз ставала для мене компасом.  Її міжнародний світогляд, здатність об’єднувати людей, вражає мене: вона розмовляє як зі звичайними людьми, так і з політичними діячами, і завжди діє з добротою. Завдяки їй я мав честь виступати разом із Камерним філармонійним оркестром Рівного, зокрема, з Концертом для кларнета Моцарта – у театрі в Луцьку та у філармонії Рівного. Вона організовувала мій сольний концерт в Європейському університеті для студентів і в Korsak Art Museum – в Луцьку, де я грав разом із піаністкою Софією Петлій. Ми також виступали у величному Львівському оперному театрі. А ще співпрацювали з Театром ляльок у Луцьку – у програмі клезмерської та балканської музики, де я грав разом з акордеоністом і співаком Станко Марінковичем.

– Він із Сербії?

– Станко – француз сербського походження, гідний музичний представник свого коріння, з яким ми виступали на різних сценах: «Дах» у Києві, Bank Hotel у Львові, а також у Празі, Словаччині, Франції… І з усіх наших виступів найбільшою несподіванкою став Odessa Jazz Festival. Одеська філармонія була переповнена, а реакція публіки — шквал овацій, рев та крики радості — перевершила будь-яку нашу уяву! Після такого концерту ти вже не залишаєшся тим самим. Здається, що ти цього не заслуговуєш (сміється), але наступного дня хочеш все повторити знову!

– Той самий виступ, після якого кажуть «ось це і є справжнє життя»! І що ж було потім?

– А потім був Львів. Особливе місто – на перехресті традицій і високих технологій. Дуже космополітичне. Зі слов’янським шармом, що додає йому неповторної атмосфери. Моє улюблене місто. Саме там я пережив одну з найхолодніших зим у своєму житті. Забувши капелюха в Парижі, я мусив купити новий тут. Єдиний, який я зміг терміново знайти в ТЦ Forum, був ручної роботи, з товстої вовни, довгий, кольору та форми… арахісу. Тільки уявіть собі слов’янську атмосферу романтичного міста, цих людей, що проходять крізь туман крижаного холоду у важких пальтах та великих волохатих шапках, і прямо посеред цього кріогенно замерзлого натовпу – непроханого гостя у величезному арахісі. Хочете вірте, хочете ні, але люди посміхалися мені зі своєї апокаліптичної морозилки. Я полюбив Львів.

– Здається, у вас є «таємне місце сили» в Україні? Якими музичними дарами вас нагородило щире місто Львів?

–Українська прем’єра двох концертів для кларнета з оркестром Йоганна Мольтера. Композитора, якого називають «німецьким Вівальді», він першим написав твори для кларнета соло. Ми виконали їх в Органному залі з Українським фестивальним оркестром, який вразив мене своєю увагою та професіоналізмом, а також – диригентом Іваном Остаповичем, чиє керівництво було водночас вдумливим і проникливим. Організація була бездоганною, а режисер-постановник Тарас Демко звертав увагу на кожну деталь.

Згодом Вікторія Антошевська, диригентка та музичний критик, повідомила мені про вихід арт- книги у її співавторстві з Діаною Коломоєць, присвяченої хронікам Львівського органного залу. В книзі згадується й наш концерт, і навіть є наша фотографія. Ніколи не сподівався, що колись зможу стати частиною такого прекрасного втілення! Ось чому Львів займає особливе місце у моєму серці. Я навіть думав оселитися там.

– Не виникало відчуття, що Україна змінює вас як митця? Чим наповнювалася ваша музика під впливом української культури і атмосфери?

– Кажуть, ментальність формується історією. Я не можу сказати, що глибоко знаю всю історію України, але з упевненістю можу сказати одне: українці — це люди з великою допитливістю та відкритістю. Вони чудово сприймають те, що я можу поєднувати класичну музику з джазом і клезмером. Ця велика свобода характеризувала мій розвиток в Україні. У Львові я познайомився з українським скрипалем Володимиром Ципіним, учасником Філармонійного оркестру Нью-Йорка, який одного дня звернувся до мене з ідеєю створити клезмерське тріо. Ми втілили цей задум разом у Палаці культури Чернігова – у супроводі піаністки Софії Петлій. Згодом ми повторили цей виступ у Луцькому театрі, а потім я записав цю композицію в Парижі.

Саме завдяки джазу я познайомився, знову ж таки у Львові, з піаністкою Анастасією Литвинюк. Ми виступали разом на фестивалі «Французька весна» у затишному джаз-клубі Dzyga на площі Ринок. Це особливе місце, де мистецтво природно поєднується з глибокою духовністю.

– Ви грали в багатьох містах України, не лише у Львові. Чи були якісь інші значні події? 

– Так, і серед моїх українських колег я не можу не згадати струнний квартет «Nocturnum» з Харкова – співпрацю з кількома справді чудовими музикантами. Тодішній віолончеліст ансамблю, Віктор Рекало, надихнув мене написати клезмерську композицію, щоби додати яскравого контрасту до нашої програми з творами Моцарта. Ідея мені дуже сподобалась. Під час гастролей, маючи два вільних дня в Чернігові, я взявся до справи – й за кілька днів у Харкові ми вже виконували новостворену п’єсу разом із квартетом «Nocturnum». Цю музику я згодом грав ще не раз – у Швеції, у Франції – на запрошення інших струнних квартетів. Але все почалося завдяки допитливості Віктора!

– Але ж і французи – надзвичайно допитливі! Як ви думаєте, що об’єднує французькі та українські характери, попри різні історії та контексти?

– Перше, що я відкрив для себе – це контрасти. Це, до речі, поріднює Україну з Францією, хоч наші історії різні – і контрасти в нас теж різні. Але обидві країни мають спільне: здатність шукати численні рішення, жити, не бажаючи бути обмеженими жорсткими рамками, бути бунтівними за своєю природою, без фаталізму. Українське суспільство живе зі свідомим зв’язком із традицією. Воно розуміє, звідки походить, і чітко знає, куди хоче йти. І саме це відкриває йому двері до сучасних викликів і пригод. На практиці це проявляється в колабораціях із дизайнерами (UNO Hotel, Одеса), учасниками Lviv Fashion Week; в мистецьких виставках і дослідженнях – зокрема, в галузі нанотехнологій в Інституті високих технологій у Києві. Україна вже повноцінно бере участь у європейському прогресивному русі. Вона поділяє з нами ідеал світу, де культурні та наукові обміни є головною цінністю. Адже зростати – це також означає бачити себе в погляді іншого. Це баланс відкритості. Це – давати, і це – приймати.

 – Чи помітили ви дійсно унікальні риси української культури? В тому числі – культури життя? Що відрізняє їх від європейських або світових?

– В Україні я зустрічав лише людей, на яких можна покластися, хто щиро віддається своїй справі – не з жаги слави, а з благородного ідеалу: відвести музиці чільне місце, водночас наповнивши її духовним виміром. Така шляхетність – без пафосу та блиску – є справжнім скарбом. Українці щиро люблять ділитися своєю історією – зокрема, історією музики й мистецтва. У Києві, наприклад, нещодавно створили ансамбль старовинної музики, що виконує українські середньовічні партитури. Ці давні сторінки – живі свідчення пам’яті України. Я мав можливість побачити ці стародавні партитури на власні очі завдяки Василю Кметю, директору Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка та президенту Французького альянсу, який провів для мене ексклюзивну екскурсію. Справжній привілей. Це дивовижна будівля, що зберігає глибоке культурне коріння України. Адже й сам Київ – заснований у V столітті, а археологічні знахідки свідчать навіть про сліди життя ще за доби палеоліту!

Україна переживає глибоку метаморфозу, ніби в хризаліді, затиснута між довгою історією та різкою модернізацією. Неможливо не захоплюватися її географією, яка має два моря (Азовське та Чорне), її селами з маленькими православними каплицями, що поєднують золоті та пастельні відтінки, дикими й таємничими Карпатськими горами… Я обожнюю її природу і відвідував Яремче в кожну пору року. Звідти відкриваються незабутні гірські маршрути захоплюючої краси. Чистота ландшафту водночас велична та огортає вас. А повернення до традиційної лазні (сауни) – справжня нагорода після довгого підйому.

Україна — це країна, де дуже смачно їдять. А це для француза справа життєво важлива (сміється). А ще Україна – це країна найкрасивіших жінок у світі. Без жодних претензій. Вони культурні, допитливі та глибоко прив’язані до своєї країни в усьому її різноманітті та суперечностях. І, як завжди, сім’я – їхня найвища цінність. Як бачите, Україна – це країна, яку я щиро полюбив.

– Але з початком війни все життя в Україні змінилося…

– Саме тому я брав участь у благодійних концертах у Парижі після початку повномасштабного вторгнення. Я навіть організував один із них разом із французькими та українськими музикантами й командою мерії 16 округу Парижа. Серед цих музикантів був франко-український струнний квартет «Єлисей». Кошти пішли на допомогу з будівництва тимчасового житла для літніх людей у Чернігові, чиї домівки були зруйновані обстрілами. Я добре знаю Чернігів. У мене там друзі. Я багато виступав у старому театрі, який також був розбомблений.

Війна – це відчай, це втома людства, яке нічого не просило. Де завжди страждає саме народ. У мені була злість, коли я побачив фотографію мого улюбленого готелю в Чернігові – повністю зруйнованого! Того самого готелю, де я зупинявся під час гастролей. Я пам’ятаю, як одного разу після концерту я сам оплатив п’ять ночей для відпочинку. Коли прийшов за ключем, на рецепції мене попросили назвати номер кімнати. Я відповів – і тут адміністраторка зникла в задньому приміщенні, а повернулась із директоркою готелю… Я подумав: «Невже я щось накоїв?». Ні. Це було для фото. Разом із цією усміхненою пані ми зробили знімок – вона була щаслива мене бачити. Лише через те, що я регулярно приїздив і давав концерти у вишиванці в Чернігові, вона подарувала мені безкоштовно ті п’ять діб. Я навіть не очікував. Чому саме мені?

– Емоційна і зворушлива історія, втім – дуже гостинна, українська.

– Абсолютно! Я мрію якнайшвидше повернутися в Україну. Знову давати концерти в різних жанрах. Знову зустрітися з друзями й колегами. Співпрацювати, ділитися, намагатися привнести щось добре в життя тих чудових людей, які потребують зараз розради й мужності для відновлення. Це прекрасна країна, яка може так багато всього запропонувати світові.

– На фінальній сторінці вашої майбутньої книжки, за традицією, має звучати авторський підсумок.

– «Людина вірить тим, хто вірить у неї», – сказав французький романіст Henri de Montherlant. А я вірю в Україну!

– Самуелю, звідки ваша віра? Що визначає ваше ставлення до життєвих подій?   

– Бо я – людина, яка завжди намагається будь-якою ціною будувати мости. І музика для мене завжди була головним інструментом для цього. Це – «Сила союзів» через музику. Союз Моцарта з джазом, клезмером і балканською музикою, з електронікою, ворлд-музикою та сучасною класикою. А також – через аранжування та композицію. Я написав симфонію ”Venus” на цю тему союзу, щоб ми всі могли знайти себе в цьому людському зв’язку, який створює наш світ. У ній звучить голос янгола (меццо-сопрано), який приходить, щоб говорити з нами про любов і показувати нам шлях. Тому що це єдиний шлях.

Свій перший сольний концерт я дав у 16 років і вже понад 35 років будую цей зв’язок — в Європі, Канаді, Австралії, де я жив. Я грав і записувався з відомими музикантами, іноді — з невідомими. Але мною завжди рухає одна мета – поширювати енергію між людьми через різноманітність музичних жанрів. Часи змінюються. З ними – й випробування, що випали нам. Але наш зв’язок повинен міцнішати – незважаючи ні на що. Завтра божественний вітер зблизить нас.

Анна Архипова