Нова книга “Творці історії” в співпраці з художницею Ольгою Глумчер – мій дебют в літературно-мистецькому жанрі історичної біографії. Ідея народилася кілька років тому в Юлії Олійник, і ми з Олею швидко заразилися нею, але ніхто з нас не думав, наскільки довгим виявиться шлях від задуму до реалізації.

Задум полягав у тому, щоб у форматі белетризованої біографічної мініатюри розповісти про людей, котрі творили: а) ідеї, б) цінності, в) інститут, – без сукупності яких годі уявити український проєкт і нас з вами теперішніх. Мене, як історика, спокусила не тільки оригінальність цієї рамки, але й можливість переосмислити достатньо відомих постатей національного пантеону, водночас розповівши про тих, хто наразі до нього не увійшов, але, безумовно, вартує аби бути. З іншого боку, ми домовилися, що тексти мають бути не академічними, тож це дозволяло мені виявляти свої емоції й раціональний суб’єктивізм – те, що не дозволено в суворій науці.

Однак швидко виявилося, що за це задоволення доведеться платити каторжною працею. По-перше, ми стартували у розпал ковіду, що автоматично прирекло на написання, малювання, редагування книги в онлайн форматі. Велика війна зробила цей формат незворотним, але утвердила нас в актуальності “Творців історії” й знищила віруси прокрастинації. По-друге, ми намагалися й у текстовій, і в художній версіях максимально наблизитися до психологічного портрета, а це своєю чергою передбачало, що історик і художниця мусять відтворити людину та її характер в контексті подій, людей і вчинків. Іншого шляху взагалі не могло бути ще й через те, що мало не для половини персонажів ми не мали портретних зображень, а для значної частини вони були вельми умовними. Тому спершу були довгі години розмов (як я шкодую, що ми їх не записували!) із проговорюванням біографічних сюжетів, колізій, конфліктів, любовних пригод, страждань і творчих осяянь наших героїв, після яких натхненна Ольга вирушала на пошуки моделі, потім народжувалося диво портрета й вже a posteriori писався текст.

Це моя найдовша, за часом створення, книжка, котра, безумовно, не відбулася б без натхнення, подарованого видавництвом “Темпора”. Видання має просто суперперфектний дизайн і поліграфічне виконання. Отак, читайте-дивіться, ібо, як казала Аліса у Дивокраї, “Чого варта книжка без малюнків та розмов?”

Три коментарі для «Імпровізатора»:

1. Як Вам, історику, який звик викладати факти в сухому вигляді, вдалося освоїти жанр белетристики? Чи зверталися за допомогою до штучного інтелекту?

Мені допоміг досвід в журналістиці — довгі роки співпраці з журналом «Український Тиждень» як оглядач, колумніст та редактор спецтем. Втім, професійним журналістом я себе не вважаю і йдеться тут передусім про певний стиль мислення й, якщо хочете, навіть стиль життя. Це фах екстравертний за своєю природою, а я все ж таки людина науки, котра вимагає інтровертності. Ще мені завжди допомагало й допомагає викладання. В університетській аудиторії чи на публічному виступі маєш чітко й зрозуміло доносити свої думки, не переобтяжуючи аудиторії й водночас не спрощуючи складні ідеї. Це вчить тримати мозок і мовлення в доброму тонусі, чітко структурувати мислення, виклад. Словом, добре дисциплінує. А ще спілкування з аудиторією завжди дає привід поміркувати над якимись речами, на які зазвичай не звертаєш уваги, але насправді вони виявляються суперважливими. Зрештою, це привчило мене взагалі не робити стилістичної різниці між моїми академічними текстами й публіцистикою. Я остаточно розучився писати так званою «науковою мовою», котра в нас насправді є псевдонауковим канцеляритом, народженим радянською цензурою. Інша річ, що дослідницький текст будується за певними канонами, прийнятими в науці, й для непосвяченого читача не завжди читабельний — це нормально, адже такі публікації адресовані колегам-фахівцям. Коли я працював над «Творцями історії», мав пам’ятати, що мої інтерпретації героїв звернені й до звичайного читача й до тих, хто стабільно цікавиться історією, ідентичністю, але не є профі. Ось цього балансу було дотримати, мабуть, найважче. А ще, звісно, «втиснутися» в жанр мініатюри — спробуй-но напиши щось цікаве про Шевченка чи Сковороду, на 2-3 сторінки! ШІ я не турбував. Не тому, що зверхньо ставлюся до нових технологій, якраз навпаки, трохи вчу своїх студентів, як їх раціонально застосовувати, не шкодячи своєму інтелектуальному розвитку. Все що мене надихало, опріч моїх власних знань, котрі давали підстави для нової інтерпретації історичних постатей, – це спілкування з Ольгою Глумчер, з якою ми обговорювали наших героїв. Художники завжди мають гостре око на психологічні типажі, темперамент і вдачу. Тут наші інтереси зійшлися, й в діалогах поставав образ людини в інтер’єрі епохи. Далі мені треба було все це покласти на папір, а ШІ тут для мене особисто зайвий: коли тебе сповнюють емоції й азарт, тільки встигай це все зафіксувати клавіатурою.

2. Чи могли б Ви дати 5 порад – як перетворити суху наукову мову на живий текст?

Я не письменник й не маю філологічної освіти, тому можу щось порадити як аматор, перш за все лише виходячи з власного досвіду й того, чому намагаюся вчити своїх студентів — майбутніх істориків. Колись в університетах їх готували на історико-філологічних факультетах, це було вдале поєднання наук, котрі давали тонке відчуття різножанрових текстів, знання мов і відточувало літературний стиль. На жаль, зараз ми всього цього позбавлені, а якщо взяти до уваги загальне зниження інтересу до читання й атрофацію сприйняття тексту як такого, ситуація виглядає нерадісно. Я раджу своїм учням кілька речей:

1) щоб навчитися добре писати, треба спершу навчитися чітко впорядковувати свої думки — для цього пишіть розгорнуті плани статті/курсової/чи навіть дописів у соцмережах.

2) Стиль. Тут варто обрати кількох авторів, корі вам подобаються, й на перших порах пробувати наслідувати їх. В цьому немає жодної крамоли: учні завжди на початках орієнтуються на своїх майстрів. Оберіть кількох «взірцевих», щоб вони відрізнялися між собою, й з часом напрацюєте власний стиль.

3) Не читайте книжок із поганим, заплутаним і нудним викладом. Втім не плутайте поганий стиль із нерозумінням ідей, до яких ви, можливо, ще не готові. Тоді треба не відмахуватися, а шукати більш досвідчену людину, котра здатна допомогти з розумінням складних речей.

4) Для історика важливе розуміння сутності свого фаху, канонів процесу пізнання людей минулого, яке дає історична наука. Найкраще, що написано про наш фах, і що я неодмінно раджу читати студентам для саморефлексії – «Пінгвінський острів» Анатоля Франса та «Бавдоліно» Умберто Еко. Це написано істориками й про істориків, ну й до всього вони ще й блискучі стилісти!

5) Насамкінець, привчіть себе писати так, ніби розмовляєте з незнайомою людиною, спраглу знань і розуміння історії, але практично «стерильною» в плані якоїсь базової підготовки. Говоріть з нею так, аби вона не лише все зрозуміла, але й загорілася інтересом до нових відкриттів!

3. Чи буде продовження або щось нове у вашому дуеті з художницею?

Так, звісно! Це не просто цікавий досвід, але й дуже продуктивна робота для мене як дослідника. Зазвичай консультування творців мистецьких творів фокусується на матеріальному конвої — зовнішності, одягу, інтер’єрах тощо. Це важливо й потрібно, я високо ціную занурення митця в деталі, його прагнення осягнути їх якомога глибше, наблизитися до розуміння суті не лише речей, але й людей. У випадку «Творців історії» матеріальна культура й побут не були нашими пріоритетами, хоч ми обговорювали дуже багато референсів стосовно облич, костюмів тощо. Набагато важливішим, але водночас і важчим, було поступове створення психологічного, емоційного портрета. Коли все це збиралося в єдиний смисловий пазл, біографічний малюнок у формі тексту виводив мене, як історика, на нові запитання. Це ніби рух до нового горизонту, за яким ти бачиш нові сюжетні лінії, інших людей і процеси, котрі на початку задуму неочевидні. Деякі з цих ідей і сумнівів я лише пунктирно окреслював, інших взагалі не торкався, бо з читачем не можна говорити мовою загадок. Але все це — ніби як програма майбутніх наукових студій, після яких народяться нові наукові й, можливо, публіцистичні тексти.

Олексій Сокирко

Фото у заголовку: Андрій Резніченко

Довідка:

Олексій Сокирко – доктор історичних наук, викладає на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, був запрошеним викладачем в університетах Польщі та Італії. В його доробку не лише академічні дослідження, але й чимало публіцистичних матеріалів, виступів та інтерв’ю в українських і світових ЗМІ, консультування музейних, мистецьких, телевізійних і документальних популярно-історичних проєктів.

Народився в Києві, де вчився в середній школі, археологічному гуртку та художній студії. Змалку захоплювався морськими мандрами, вітрильниками й малюванням, але любов до історії взяла гору. Автор багатьох досліджень, присвячених військовій історії України доби Середньовіччя та раннього Нового часу. Поєднання інтересу до військової історії та історії повсякдення втілилося в книзі “Кулінарна мандрівка в Гетьманщину: Секрети й таємниці староукраїнської кухні середини XVII-XVIII ст.” (2021), котра стала фіналістом премії “Книга року ВВС” й  переможцем Всеукраїнського книжкового рейтингу “Книжка року-2021” в номінації “Візитівка”.

2025 року  у видавництві «Темпора» побачило світ фундаментальне дослідження Олексія Сокирка «Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648–1764». Книга стала спробою переосмислення процесів становлення та розвитку державних і військових інститутів Гетьманщини на тлі Мілітарної революції в ранньомодерній Європі. Автор шукає місце Козацької України на арені загальноєвропейської історії, сповненої складних і суперечливих процесів. Роботу було відзначено престижними українськими та міжнародними преміями: Відзнакою Центру Східноєвропейських студій Варшавського університету за краще зарубіжне дослідження (2023), Премією імені Леся Танюка «За збереження історичної пам’яті» (2024) та Міжнародною премією Івана Франка (2024).