У сьомій частині авторка розглядає особливості сезонно-блокової системи stagione, де кожна постановка має окремий кастинг, бюджет і режисерську концепцію, репетиції проводяться в надзвичайно короткий термін, що вимагає швидкої адаптації до нових мізансцен, костюмів, декорацій, партнерів, диригентів. Все це було показано на прикладі творчості Людмили Монстирської, яка розповіла про неймовірні курйози, роботу з живим вогнем, сценічну небезпеку і багато того, про що глядач навіть не здогадується.

Вузькі вулички, спрямовані вниз, привели прямо до Шленді. Ця бухта, розташована на південно-західному узбережжі острова Гозо, схожа на невеликий фьорд. Вона немов врізана між високими скелями, які обіймають вузьку смугу моря. Колишнє рибальське село сьогодні перетворилося на улюблене місце відпочинку: видові прибережні ресторанчики, катамарани, вітрильні яхти…

Наше таксі зупинилося біля високої пальми, на вершині якої був закріплений годинник – майже як на башті Цитаделі. Людей на набережній було небагато – у жовтні туристичний сезон на Мальті починає спадати. Товсті качки перевальцем крокували уздовж берега, а їхній білий ватажок смикав швартову мотузку невеликого рибальського човна.

Людмила придивилася до сходів уздовж скель, які вели круто вгору.  Я промовила, що недавно туди піднімалася і що з висоти відкривається неймовірна панорама бухти.

– Боже спаси! – вигукнула співачка, щоб мені й на думку не спало запросити її на скелелазну прогулянку.

Утім, я й не наполягала. Людмила Монастирська, яка живе в постійному русі й перевантаженні, іноді мусить сказати «ні» навіть найменшому кроку, щоб зберегти себе. Я розуміла, що її «ні» — це не відмова від краси, а відмова від зайвого руху, щоб залишитися в моменті, який уже був достатньо цінним.

Побачивши море, співачка вирішила облаштуватися прямо тут, при «вході» в бухту. Вона сіла на камінь. Не рухалася. Не розмовляла. Просто слухала, як море ніжно торкається берега. Це був не просто відпочинок, це був ритуал паузи.

Співачка дістала телефон, увімкнула камеру і почала ловити хвилі на ногах. Мозок поступово переключався з багатоканального навантаження — музика, режисура, партнери, костюми — на простий чуттєвий досвід: дотик хвилі, чистий і невинний, як дитяча гра. Цей маленький момент повертав їй сили для великої сцени.

Я сіла поруч, не порушуючи тиші. Дістала блокнот. Почала робити невеличкі замальовки, подумавши: писати про артистку світового рівня — це завжди писати про межу між людським і надлюдським.

За деякий час Людмила Монастирська повернулася з глибини своєї тиші і звернула мою увагу:

– Чуєте?

– Що?

– Українська мова! – вказала співачка на трьох людей, які так само, як і ми, вирішили зупинитися на камені біля моря. – Наші!

Як тепло прозвучало «на чужині» слово: НАШІ!

– Яночко, давайте з ними познайомимося! – запропонувала Людмила, і я здивувалася її пориву: адже ми приїхали в бухту заради усамітнення.

Не встигла я здивуватися, Людмила уже спілкувалася з усміхненою жіночкою на імʼя Ірина. Виявилося, що її родина з Золотоніського району – батьківщини співачки.

– Я почула «своїх» за вимовою! Так говорять у нас на Черкащині! – вигукнула співачка.

– Яка несподівана зустріч! – зраділа Ірина. – Ми тут у відпустці, а ви?

– А ми по роботі, – відповіла співачка і скромно запросила на свою виставу у театрі «Аврора».

Ми принагідно попросили нових знайомих подивитися за речами, поки зробимо заплив.

Бухта Шленді затишна, тут рідко бувають високі хвилі. З погодою нам пощастило – температура води дорівнювала температурі повітря: плюс 27.

– Це ж треба, – промовила Людмила, занурившись у лагідне море. – Скільки разів я співала в Лондоні, у Нью-Йорку – і жодного разу не перетиналася там із земляками! А на Мальту приїхала вперше – і …

– …сила долі! – усміхнулася я.

Почувши назву вистави, співачка одразу поринула в «робочий процес»:

– Яно, ви вчора були на генеральному прогоні. Що там по балансу голосу і оркестру? Чи не потрібно на премʼєрі підсилити звук?..

Подібні питання співаки ставлять часто. Бо їхній «інструмент» знаходиться всередині організму, і почути себе збоку, аби обʼєктивно оцінити, співак не може. Тому доводиться спиратися на «чуже вухо».

На генеральній репетиції окрім мого «вуха», було ще «вухо» менеджера Людмили Монастирської – Маттіа Кампетті. Вчора він прилетів на Мальту спеціально – аби почути співачку в партії Леонори. Після прогону висловив щире захоплення. Але компліменти Людмила вислухала обережно, бо найголовніший день був попереду – премʼєра.

Ми продовжували повільно плисти.

– А що там за будівля ліворуч, на скелі? – спитала Людмила.

– Вартова башта Шленді, – відповіла я, бо кілька днів тому відвідала оглядовий майданчик, що височів над морем. – Завдяки цій башті у середньовіччі мешканці дізнавалися про піратські чи військові напади на острів.

– Вся історія людства – нескінченні війни, – промовила Людмила.

В її словах було стільки глибоко суму, що я з гіркотою подумала: кому спало на думку назвати сучасну людину «homo sapiens». Якби людина була розумна, вона б не знищувала все живе на планеті. А так, максимум «людина прямоходяча».

Сонячні зайчики відбивалися у воді й засліплювали очі. Поруч плавали на сапах туристи. Один – навіть зі своїм псом, який гордовито втримував баланс і намагався «вкусити» зустрічний вітер.

— Це неймовірно! Жовтень — а ми купаємося в морі!!! – вигукнула Людмила. — Дякую, що ви мене сюди витягнули. Я б сама не поїхала — просиділа б перед телевізором, загорнувшись у ковдру. А так – неначе опинилася в казці «Дванадцять місяців»! Я лише зараз збагнула, що ніколи в жовтні не була на морі!

… Коли ми вийшли на берег, «земляки» співачки були помітно збуджені:

— Ви — Людмила Монастирська?!

— Так.

— Та сама?..

Людмила ледь помітно всміхнулася і нічого не відповіла.

Далі посипалися титули:

— Народна артистка України, лавреатка премії імені Шевченка, володарка ордена «Зірка Італії»…

— …і Національна легенда України! – додала я, але Людмила мʼяко перепинила мене жестом:

— Навіщо, Яно? Ви ж знаєте, я цього не люблю…

– Ну, люблю — не люблю, але факти — річ уперта!

Виявляється, поки ми плавали, чоловік Ірини Сергій зайшов на сайт театру Аврора, побачив світлину Людмили Монастирської і прочитав про неї інформацію з пресрелізу.

— І ви мовчали! Боже мій! — не могла заспокоїтися Ірина. — Можна зробити з вами селфі?

Людмила ніколи не відмовляє у фотографії на пам’ять. Але цього разу вийшла справжня фотосесія.

— Ми обов’язково будемо на виставі! — промовили Ірина, Сергій та їхній син Дмитро, коли ми прощалися.

…На зворотному шляху до Ір-Рабата ми з Людмилою зайшли до магазина. Вона хотіла купити собі лавандове мило — дуже любить цей запах. Обираючи, згадала:

— Коли я лише починала гастролювати світом, мене колеги попереджали: в Європі не прийнято дарувати дорогі подарунки. На день народження можуть принести шматок мила.

Людмила узяла ще один брусок і розсміялася:

— У нас ні в кого найближчим часом дня народження немає?..

Яна Іваницька

Фото: архів театру Аврора (Гозо), особистий архів Людмили Монастирської, Яни Іваницької.

Частина 9: Прем’єра

Довідка:

Яна Іваницька – письменниця-документалістка (авторка восьми книжок); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт», 2008 рік). Перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 33-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 440 статей, з них 48 наукових); сценаристка документальних фільмів; перекладач-драматург (24 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.