“Кожна родина зіпсована так чи інакше”, — каже одна з героїнь британського трилера режисера Пітера Говітта “Ув’язнення” (Confinement).

Стелла (Наталі Еммануель) почувалася щасливою жінкою поруч із коханим чоловіком, батьком майбутньої дитини. Лише бентежило те, що він усіляко відгороджував її від своєї родини. А його дещо напружувала її вагітність: він зробив вазектомію. Через кілька місяців після його трагічної загибелі в аварії в будинку Стелли несподівано з’явилася свекруха на ім’я Керолайн (Клер Форлані) і запросила її познайомитися з усією родиною покійного чоловіка.

Пережити смерть коханого наодинці було дуже важко, і ця можливість стала світлою надією для молодої жінки: її мама померла, коли вона ще була підлітком, та інших родичів, судячи з усього, не було. А родина чоловіка виявилася дуже гостинною. Трохи загадковою. Або дивною. Або жахливою? Усе це поступово спадає на думку, коли Стелла приїжджає на розкішну сімейну дачу новоявлених родичів. Можливо, їй варто було прислухатися до людини, яку вона кохала і якій довіряла. Але секрет завжди так хочеться розкрити!

Звісно ж, Стеллі не давала спокою думка, що ж сталося в цій родині, чому її коханий уникав навіть розмов про неї й усіляко віддаляв її від цього «щастя». У той час як глядачам уже було відкрито частинку страшної таємниці: фільм починається з трагічної сцени, де Керолайн у цьому ж будинку з рушницею в руках намагається захистити свою дитину й раптом бачить чоловіка, що лежить у калюжі крові, та свекруху, яка з’явилася зі словами: «А тепер ти віриш?».

Цей динамічний трилер з елементами містики тримає в напрузі від початку практично до самого кінця. Дія розгортається, як сюрпризний клубок. Стелла виглядає дуже довірливою, беззахисною і самотньою людиною, якій потрібна підтримка. І вона нібито отримує її, але зовсім не в тому вигляді, якого очікує. І найжахливіше — покинути це місце виявляється не так просто.

Дуже хочеться поспойлерити, але не буду. Можу лише зазначити, що мені фільм здався певною варіацією на тему фільму жахів Романа Поланскі «Дитина Розмарі». І мені він сподобався — сюжетною лінією, візуальним рядом (британці вміють створювати естетичну атмосферу), грою акторів, операторською роботою, своєю загадковістю та простором для імпровізації.

Наталія Кряж

Якщо Вам сподобалася стаття, автору буде приємний комплімент