Фрагмент із книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий»
У День гідності та свободи у 2022 році в київській галереї «Лавра» відкрилася дивовижна виставка. На ній були зібрані вцілілі після бомбардувань та ракетних ударів предмети, які стали свідченням російської агресії. Виставка має назву «Війна за ідентичність. Сила опірності культури».
Чому відкриття було приурочено до цього дня? Бо саме в цей день ми вшановуємо патріотичний дух українців, які вийшли на Майдан у Києві та інших регіонах і заявили, що Україна прямує у своє майбутнє – вільне та демократичне, яке базується на європейських цінностях. Це був перший переможний бій. Це був подвиг, який Україні не зміг «пробачити» путін.
Сьогодні Україна воює на багатьох фронтах, в тому числі на культурному. Музей Революції Гідності та штаб порятунку фіксує воєнні злочини під час війни і організовує спеціальні експедиції деокупованими територіями, аби зберегти артефакти. Вони свідчать про руйнування, але водночас про спротив українців. Кураторка виставкового проєкту Ольга Сало, яка безпосередньо брала участь в експедиціях, розповіла, як іноді, копирсаючись на згарищах, знаходила речі, на які ніхто не звертав увагу на місцях. Деякі довелося витягати з груди сміття. І лише після того, як ці покалічені війною предмети ставали музейними експонатами – свідками страшної війни – справді надходило розуміння того, що саме такі речі створюють нашу сьогоднішню історію і стають безцінними. Ольга Сало, показуючи експозицію, говорить: «Це не просто війна за територію. Це війна з метою знищити українців як націю. Саме через це знищуються музеї, театри, школи, будинки культури…»
Експонати з Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини, Харківщини, Київщини… Вразив блок експозиції, присвячений окупації. Ось шкільна дошка та меблі з гімназії у Гостомелі. У цій школі певний час базувалися російські війська. На дошці вони залишили свій напис 7 березня: «Сила V правде!» Мені б не хотілося розчаровувати окупантів, але вони навіть не уявляють, ні що таке сила, ні що таке – правда!
Дитяча парта розмальована гидливими словами, поранена кулями. А поруч – стенд із тієї ж школи – де досі зберігається розклад шкільних дзвінків, «валентинка» у вигляді сердечка, на якій написано: «Happy Valentinaʼs day», а також дитячі малюнки – у вигляді того ж сердечка, квітів та, очевидно, автопортретів, де двоє школярів із портфелями за спиною радісно прямують до школи… Певно, тоді вони ще не знали, що незабаром розпочнеться війна, школа і село будуть окуповані, їхні парти прошиють кулі, а клас буде повністю зруйновано…
Нагорі експозиції — напис про комендантський час, що був розміщений на в’їзді в Ізюм: «С 22.00 до 7.00 комендантский час. Движение запрещено!». Біля нього — речі, які уціліли у розтрощених будинках Мощуна Київської області. Поруч — пічка та чайник, що відтворюють елементи побутового життя в окупованій Бучі. Люди, які залишились в місті, не мали ані тепла, ані води. Щоб випити хоча б гарячого чаю, потрібно було вийти на вулицю і розтопити таку «піч», яка складалася з кількох цеглин, а всередині розпалювався вогонь. Під час приготування їжі мешканці збиралися, дізнавалися новини.
Наступна частина експозиції розповідає про нищення культурної спадщини українців. Ось скульптура Тараса Шевченка, яка потрапила до Книги рекордів України. Її теж розстріляли. Але не знищили остаточно. Автор Володимир Заєць почав витісувати образ Кобзаря, залучаючи сусідів, потім учнів та студентів, ще у 2011 році. Найбільше «рук» до нього доклали під час Революції Гідності у 2014 році, коли відзначали 200-річчя Тараса Шевченка. Володимир привіз скульптуру в Київ, на Майдан. Тоді до виточування долучилися 9 тисяч людей з 50 країн світу.
Посередині зали розміщена інсталяція зі світлин та написів. На них — цитати закордонних експертів, які симпатизують Україні. І наших ворогів, починаючи з путіна, який сказав, що Україна — це невід’ємна частина російської історії. А те, що не вкладається в імперське бачення росіян, мало бути знищено.
Світлини зруйнованих музеїв, церков, бібліотек, зроблені в експедиціях. У куточку зібрані предмети зі знищених церков. Наприклад, дзвони — єдине, що залишилося від згорілої каплиці в Мощуні. З давніх давен на Русі до дзвонів ставилися як до живих істот. Тому у нас були навіть дзвони-мученики. Мені завжди терпнуло серце, коли я чула про це. Але ніколи не думала, що стоятиму перед таким дзвоном: одна куля пройшла наскрізь і застрягла в язику, інша зрикошетила і залишила вм’ятину. Його мотузка – свідок руйнівної пожежі – обпалена.
На Русі найтрагічнішою прикметою було заніміння дзвону – момент, коли дзвін втрачав голос, передрікав нездоланні біди. Я нерішуче торкаюся цієї обпаленої мотузки і рухаю язик із завмиранням серця. І дзвін відповідає благородним оксамитовим тембром. Слава Ісусу! Навіть розстріляний, він не втратив своє звучання. І я не просто вірю, я знаю: він зберіг свій голос, щоб у прийдешній Святий день проголосити на весь світ про нашу Перемогу!
А ось ікони святих. Завдяки рашистам вони вдруге прийняли мучеництво – коли їхні ноги були розстріляні з автоматної черги. Власне, так само як і ноги багатьох мешканців окупованих територій, котрі не просто намагалися врятуватися втечею, а виходили за дозволом росіян до так званого «зеленого коридору». Незважаючи на нескінченну брехню «братского народа» наші люди продовжували їм вірити. Скільки таких довірливих українців було розстріляно прямо в «гуманітарних коридорах».
А ось велике зображення голуба – на жовто-блакитному фоні. «Як і годиться», росіяни розстріляли впритул птаха, що має сповістити про мир. Вони не створені для миру. Вони створені для війни, для руйнування, для темряви. Ось він – другий в історії поламаний ген. Але якщо перший, котрий трапився 2-3 мільйони років тому, допоміг людині стати марафонцем і стосувався мʼязів, то нинішній «зламався» у мозку, і явно не працює на еволюцію.
Останній блок розповідає про порятунок музейних експонатів. На початку березня найцінніші предмети були евакуйовані. Тут представлені речі, які передавали українським музеям європейські колеги у вигляді гуманітарної допомоги. Різноманітні ящики, тканини та папір для загортання експонатів, вогнегасники.
Трапляються й трагічні історії. В музеї Чернігова, що перебував у блокаді, чекали електрогенератор. Його передали закордонні благодійники. На жаль, він не доїхав до місця призначення. Волонтери, які везли гуманітарну допомогу, були обстріляні росіянами. Троє загинули. А обгорілий корпус електрогенератора став музейним експонатом, що свідчить про готовність українців до самопожертви задля порятунку і співвітчизників, і культурних цінностей.
Огляд виставки завершується життєствердним експонатом. Обстріляний паркан місцеві мешканці Горенки, як і багатьох інших містечок, перетворили на артоб’єкт. Кожне отвір від кулі став серцевиною квітки, навколо якої «розпустилися» ніжні пелюстки. Ольга Сало каже про те, що це свідчення того, що будь-яку загрозу можна перетворити в потенціал нашої сили та перемоги. Адже під час експедицій довелося багато спілкуватися з людьми, які були в окупації, втратили свої домівки. Однак, ніхто не плакав, всі були налаштовані оптимістично, розуміючи, що на цих, деокупованих територіях, Україна вже перемогла! На згарищах і попелищах навесні виросли квіти. Ось так життя перемогло руйнацію!
В експозиції музею також представлена славнозвісна шафка з керамічним півником, що вціліла після авіаудару по будинку в Бородянці. Такою, як її побачила фотокореспондентка Єлизавета Сервантинська, — і ця світлина облетіла весь світ. Найпопулярнішою короткою розмовою українців тоді була: «Ти як? — Тримаюся…». І шафка стала втіленням цього діалогу. І уособленням всіх українців. Ми всі виявилися незламними. І всі, як та шафка – тримаємося.
Шафка з півником також є гарним прикладом музеєфікації. Співробітники ДСНС дали машину, що дозволило піднятися на розбомблену багатоповерхівку, де збереглася лише одна стіна і на ній – ця шафка. Весь процес демонтажу фільмувався дроном. Є фотограмметрія цієї шафки. Важливо було зберегти всі деталі, навіть те, як стояли тарілки. Тож, на експозиції все відтворено до найменших дрібниць.
Якщо шафка стала символом незламності, то півник – символом нашої віри в Перемогу. Я упевнена, що настане день, і цей півник з Бородянки першим сповістить про Особливий день. Не дарма ж, за народним повірʼям, уся нечисть зникала саме після того, як перший півень сповіщав про схід сонця.
Тож, придивляюся я до нашого, бородянського, півника. Він уже й дзьоба розтулив, і шию вперед вигнув. Співай, півнику! Кричи голосніше! Аби весь світ почув, який яскравий світанок незабаром встане над нашою Україною!
Яна Іваницька, доктор філософії
Фото авторки
Інші фрагменти з книги:
Цвинтар розстріляних автомобілів
Балада про світло, або Подолати темряву
Довідка:
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ. – 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.