Фрагмент із книги Яни Іваницької «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий».
ВЄЛІКОЄ РУССКОЄ «АВОСЬ»
Після чергових злочинів росіян, я все частіше чую від наших людей: «Що треба мати в душі, щоб так вчиняти?». І вирішила відповісти на це запитання. За допомогою фольклору – народної мудрості. Адже усна народна творчість якраз є відбитком знань конкретного народу про життя і природу, а також віддзеркаленням думок, уявлень і почуттів з давніх-давен. У той же час саме колискові, дитячі пісні, казки сьогодні відіграють прямо пропорційну роль – вони виховують особистість з ранніх років у тій системі координат, що була закладена на генетичному рівні.
Отже, перше, що чує дитинка, зʼявляючись на світ – мамині колискові. Ось що співають своїм малятам українки:
Спи, моє любе, сил набирайся…
Спи і до ранку не просинайся…
Сон твій спокійний охороняю,
Більшого щастя за тебе не маю…
Для наших немовлят колискові – це обереги. Через них вони відчувають та пізнають тепло цього світу, в якому розлита безмежна любов і захищеність. А от що співають своїм дітям росіянки:
Баю-баюшки-баю, не ложися на краю.
Прийдет серенький волчок и укусит за бочок.
Для російський дітей колискова змальовує зовсім протилежний світ, в якому немає ані добра, ані любові. Є лише «волчок», який відгризає «бочок». І в дитині чітко укорінюється висновок: світ – ворожий і небезпечний. Так починає проростати зерно типово російської параної.
Дитинка росте. В Україні її починають водити до церкви. Відтак малюки знають, що робити погане не можна. Не тому, що за це буде покарання, а тому що Бозі від того буде боляче. Дитина розуміє, що треба поводитися гарно, аби не завдавати прикрості іншим, вчиться співчувати і відчувати чужий біль.
Що ж на росії? Коли дитина підросла, батькам видається, що залякувань колисковими недостатньо. На зміну скаженому вовку приходить Бабай – незрозуміле єство, яке ніхто не бачив, але якого всі бояться. Навіть походження його дивне: від слова «баба», але чомусь чоловічого роду.
Батьки розігрують справжній трилер. Бабай ховається біля хат, зазирає у вікна, шукаючи неслухняних дітей. Коли знаходить, починає шкребтися в шибки, стукати у двері, попереджаючи про свою присутність. Нарешті, Бабай забирає дитину в торбі і несе страшне невідоме.
Що ж відбувається у свідомості дитини? Світ вбачається їй ще агресивнішим, войовничим і злим. Параноя поглиблюється: тепер вона помножується на манію переслідування і панічні атаки: кому хочеться потрапити в полон, та ще й до невідомого Бабая? Парадигма про ворожий світ набирає обертів.
Після байок про Бабая до формування особистості долучаються дитячі пісні. На росії – це блискучий приклад того, як навчити дитину втратити звʼязок між причиною та наслідком. Візьмемо найвідоміші новорічні пісні – про ялиноньку.
Маленькой елочке
Холодно зимой.
Маленькой елочке
Хочется домой.
Або ще:
Везёт лошадка дровеньки,
На дровнях мужичок.
Срубил он нашу ёлочку
Под самый корешок.
Теперь ты здесь, нарядная,
На праздник к нам пришла
И много-много радости
Детишкам принесла.
Звернімо увагу, наскільки викривлено подаються факти (типовий стиль російської пропаганди). По-перше, ялинонька не прийшла, а її принесли. Це не був «жест доброй воли». По-друге, («срубіл под самий корешок») – це вже не про свято, а про маніакальну жорстокість. І що найголовніше – «много-много радости» росіянин отримує за рахунок знищення (читай – смерті) іншої істоти. Але дивує навіть не сам цей факт, а те, як його дитині вивертають, щоб виправдати злочин. Виявляється, ялиноньці «холодно зимой», ба-більше, їй самій «хочется домой». Ось вона – типово російська «соловʼїна пісня», точніше «соловьевщина», яка знає правду, розуміє наслідки, бреше і не червоніє. Ось вони – ідеї рятівників-асвабадітєлєй, чиєю першою жертвою виявилася ялинонька. А на останок – навʼязана істина: все, що для росіянина добре – є беззаперечно «правильно». І, не дай Боже, жертва сприйматиме це інакше. Отже, уже в дитячих піснях ми бачимо типово російське мислення: вигадати жертву, прописати для неї сценарій, і геть не важливо, чи збігається це з реальністю. Наприклад: ми йдемо вбивати ялиноньку, бо нам цього хочеться, тому вона має від того радіти, адже вона сама цього хотіла. А тепер, увага! – чи не нагадує це наративи путіна: російська армія має піти війною на Україну, вбивати і катувати людей, які мають від цього радіти і зустрічати танки квітами, бо самі цього хочуть.
Прорахувалися. Україна – не російська ялинонька! Ми виховані на інших казках!
До речі, про казки. Один з найважливіших для формування дитини жанрів. Бо мають повчальну мету, адже персонажі узагальнено відображають представників суспільства та його цінності.
Для того, щоб мене не звинуватили в упередженості щодо росіян, для прикладу згадаємо хоч кілька казок різних народів світу, власне, їх головних персонажів.
Всім відома «Попелюшка», де героїня – бідна дівчина, якій щастить через її працелюбність та доброту. «Снігова Королева», в якій Кай та Герда перемагають завдяки любові. «Чиполліно», де відбувається боротьба за справедливість. і навіть овочі влаштовують революцію (ну, це взагалі не для росіян, це для них – недосяжний сценарій, їм до цих овочів, як до неба!). В Україні – Котигорошко – маленький, але сміливий герой, який перемагає Дракона.
У росії головний герой – «Іван-дурак». При чому він настільки повністю відбиває ознаки російського суспільства, що це саме суспільство навіть не напружилося пошукати інших героїв – дурень мігрує з казки до казки, в результаті чого стає зрозуміло, що він не лише дурень, а й невіглас, нероба і хамло. Отже, саме ці якості культивує росія, адже «Іван-дурак» шалено везучий і на кожному кроці отримує винагороду. Закцентуємо: не за доброту, не за працелюбність, не за хоробрість, а за невігластво, хамство і ледачість.
Інший головний герой – Ємеля, що лежить на печі. В результаті його фантастичної придуркуватості навіть піч починає їздити, і щука витанцьовувати, щоб замість Ємелі зробити все. Що йому спаде на думку.
Отже, чому вчать російські казки? Тому, що дурням щастить. Що вчитися непотрібно (памʼяєте Пушкіна: «Мы все учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь»), що ледарі завжди виграють. Вимальовується безперечна парадигма: формування та примноження ледарів та дурнів. Звісно, «царю» легше керувати дурнями та невігласами, аніж освіченими людьми. Таким чином казка з усіх сил переконує магічно вірити в незаслужену удачу, яка не має підґрунтя. Така удача навіть отримала національне визначення – магічне російське «авось». «Авось» пічка заведеться, «авось» щука попадеться…
Тож, чи залишаються ще питання, чому росіяни такі? Вони ж навіть на війну з нами пішли під лозунгами свого «вєликаво авось». Тому і бліц-криг провалився. І замість переможного параду на Хрещатику тепер стоїть на головних майданах Києва розбита російська техніка, якій «аналогов#нєт». І з Київщини русню поперли. І Харківщину відбили. І Херсон тепер НАШ. І всі російські «неперможні» елітні підрозділи знищені.
Ось вона відповідь: у них – «Іван-дурак». А у нас – Котигорошко – герой, який переміг Дракона з трьома головами. То що ж нашим Захисникам-Котигорошкам якась недолуга курка з двома, до того ж неросійського походження!!!
Фото надані авторкою
Інші фрагменти з книги:
Цвинтар розстріляних автомобілів
Балада про світло, або Подолати темряву
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.