Яна Іваницька: «А завтра була війна…». Про перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну
Фрагмент із книги «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий».
24 лютого 2022 року, четвер.
О шостій ранку я прокинулася від гучного вибуху: вікна задеренчали, на дворі спрацювали сигналізації автівок. Відбувалося щось дивне. Коли кілька років тому розбили скло моєї машини, то спрацювала лише її сигналізація. А нині – волали всі автомобілі в окрузі. Я вирішила одягнутися і вийти на вулицю – подивитися, що трапилося. Тоді мені здавалося, що пошкодження автомобіля – найгірше, що може статися.
На вулиці було темно. Авто стояло під ліхтарем неушкоджене. Навкруги панувала тиша.
Повертаючись додому, на сходах я зустріла сусіда Антона. Колись ми разом гралися на дитячому майданчику. Сьогодні він – відповідальний батько, на руках якого троє малих дітей.
- Яночко! Почалася війна! – промовив він стримано.
- Звідки ця інформація? – спитала я, зважаючи на величезну кількість різних «вкидів» останнім часом.
- Мені перетелефонував кум і сказав: «Почалося! Вивозь дітей з Києва!»
- Може, це чергові чутки?
- Не думаю… Подивись – на дорозі повно машин, люди виїжджають з міста! Зазвичай у такий час всі ще сплять!
Я визирнула у вікно сходової клітки. Темрява вулиці Героїв Дніпра була засліплена фарами машин. Було зрозуміло: люди масово евакуюються. А диму без вогню не буває.
Повернувшись до квартири, я знову почула гучний вибух. На годиннику було 6.29 ранку. За цим вибухом через сім хвилин – ще один. Звук був таким сильним і з такими розкатами, що памʼять не могла його повʼязати з жодним, які я чула досі. Здавалося, що вібрує і трясеться все повітря навколо, а віконне скло здригається від ударної хвилі.
Бомби?.. На Київ скидають БОМБИ?..
Заходжу в інтернет. Новини строкатіють повідомленнями: «Мешканці Києва сповістили про вибухи. Інформація уточняється», «В Одесі пролунали вибухи», «Вибухи чути в Дніпрі, Харкові та Львові», «Зранку 24 лютого 2022 року вибухи пролунали у 19-ти областях України»…
І хоча офіційної інформації про початок повномасштабної війни ще немає, все зрозуміло: росія почала наступ. І йдеться не лише про «звільнення Донбасу», як нам погрожували раніше. Напад відбувається одночасно на всю Україну, включно з Києвом.
ТАК! НА КИЇВ. СКИДАЮТЬ. БОМБИ.
Трохи пізніше стало відомо, що по Україні агресори випустили одночасно 160 крилатих ракет, паралельно також завдаючи авіаудари.
Багатоповерховий будинок, в якому я живу, раптово прокинувся. Було чутно збуджені голоси із сусідніх квартир, грюкання вхідних дверей і голосні звуки на сходових клітках – на різних поверхах швидко і тривожно котилися валізи на колесах. Відчувалося, що люди не просто поспішають. Вони БІЖАТЬ!
Небо гуло звуками військових літаків та гелікоптерів. У повітря росіянами було випущено все: ракети, артилерійські снаряди, авіабомби. По телебаченню та в інтернеті почала зʼявлятися інформація, як себе поводити в разі скидання фосфорних бомб, які почала застосовувати росія, незважаючи на заборону Женевської конвенції 1949 року.
У вайбері зʼявився канал «Блискавка», де українці можуть прочитати найсвіжіші воєнні новини. Від нього неможливо відірватися. Всі проклинають смартфон і прагнуть одного: дізнатися про щось хороше, щось обнадійливе. Що от-от зʼясується, ніби все це – помилка. Що сталося непорозуміння. Що ніякої війни немає. Що путін здох, врешті-решт.
Але реальність говорить про інше. Навколо все вибухає, і небо падає на землю.
***
Керівництво телеканалу, де я працюю, зробило розсилку повідомлень всім співробітникам: наказали нікуди не виходити, чекати на офіційну інформацію щодо подальших дій і зберігати спокій. І хоча зарплата очікувалася лише за 10 днів, на банківську картку зайшли перераховані гроші. Розум вкотре відзначив: справи кепські!
***
Тіло живе окремо від голови. Голова намагається зберігати холодний розум, а тіло відповідає серцебиттям, пришвидшеним диханням і «ведмежою хворобою» після кожного вибуху – шлунок працює на виверження зайвого. Давній інстинкт: за умов небезпеки потрібно тікати, і організм робить все, щоб тікати було легше!
***
«Києв бомбілі, нам обʼявілі,
Что началася война».
Близько сьомої години ранку Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба у твітері написав: «путін розпочав повномасштабну війну проти України. Тривають удари по мирних українських містах. Це – загарбницька війна. Україна буде захищатися та переможе. Світ може і має зупинити путіна. Час діяти — просто зараз».
Не знаю чому, але я була упевнена, що масштабна війна розпочнеться. І всупереч ущипливим коментарям знайомих і родичів, закупила собакам корм на 4-5 місяців, татові, який минулого року переніс інсульт, – ліки на півроку, запаслася їжею, зняла готівку з банківських карток, заправила повний бак автомобіля і почала ЧЕКАТИ.
«НУ, ОСЬ. ДОЧЕКАЛАСЯ», – перше, що промайнуло у мене в голові.
***
путінська армія діяла за сценарієм Гітлера і воєнної пісні: почала наступ «в чєтирє часа». Точніше, о 3.40 ранку. Першими бій прийняли наші прикордонники. Вторгнення відбулося з усіх напрямків: з Луганщини, з тимчасово окупованих Криму і Донбасу, з Харківщини, Чернігівщини, Сумщини, а також з Білорусі. О 3.59 почався бій на пункті пропуску Каланчак на Херсонщині, також атаки відбулися на Чонгарі біля Криму. Українські прикордонники гинули, намагаючись голіруч затримати танки.
О 7-ій годині ранку виступив президент Володимир Зеленський із відеозверненням до українців: «Сьогодні від кожного з вас вимагається спокій. По можливості залишайтеся вдома. Ми працюємо, армія працює, працює весь сектор безпеки України. На зв’язку з вами буду постійно я, РНБО, Кабінет міністрів України… Без паніки! Ми сильні, ми готові до всього. Ми переможемо всіх. Тому що ми – це Україна. Слава Україні!».
Не знаю чому, але я вірю Президенту. І його слова для мене заспокійливі.
В Україні оголосили воєнний стан, закрили небо. Цивільні почали скидати гроші на потреби армії, яка стала на захист країни. Я теж перераховую. Це поки єдине, що я можу зробити… Уже згодом дізнаюся: за перший день війни українці зібрали отак мільйон доларів.
путін навіть не уявляв, як він обʼєднав Україну!
***
О 12:40 повідомили про бої за Гостомель, що у передмісті Києва, та спробу росіян захопити аеродром «Антонов». Бої за населений пункт і аеродром вела неповна(!!!) бригада Нацгвардії України – проти більш ніж 50 вертольотів і російського спецназу.
Я мов приклеєна до смартфону. За все життя не читала стільки новин! Через три години повідомили: наша бригада відходить, розстрілявши злітну смугу з мінометів, аби ворожі літаки не змогли приземлитися біля столиці.
***
У сусідній кімнаті сидить мій батько. Йому 85 років. Він у дитинстві уже пережив одну війну. Був в окупації. Мого діда Івана вбили на фронті. Йому було лише 33 роки. По закінченні війни хлопчик, з яким дружив мій батько, показував йому свої кросівки і з гордістю казав: «Це мені тато привіз із Німеччини, він до Берліна дійшов!». Батькові тоді було 9 років. «Досі памʼятаю, як мені тоді стало сумно, що мого тата убили, – розповідав він. – Якби тато був живий, думав я, у мене б теж були такі красиві кросівки!»
І ось сьогодні сидить батько у сусідній кімнаті. Дізнався, що почалася ВІЙНА, ще одна війна за його життя. Він навіть в думках не міг її припустити. Він не панікує. Не метушиться. Він тихо і безпорадно щось наспівує. Я прислухаюся і впізнаю мелодію відомої фронтової пісні Другої світової:
«Синенький, скромный платочек
Падал с опущенных плеч.
Ты говорила, что не забудешь
Ласковых, радостных встреч».
І я розумію, що підсвідомість перенесла батька у 1940-ві роки, коли мій дід сидів в одних окопах з якимсь росіянином і боронив спільну для обох Батьківщину. Хіба міг він тоді подумати, що нащадки його фронтового побратима, не задумуючись, підуть танками на його онуку?
Другого мого діда, маминого батька Володимира, не стало наприкінці 1944-го року. Йому було 29 років.
Виходить, що я уже пережила обох своїх дідусів… Втім, чи набагато, зважаючи на те, що відбувається?
***
Безмежна гордість за сили оборони України. Стало відомо, що п’ять літаків та один вертоліт російських окупантів збиті. Це перші «ластівки» нашої надії. Втім, вони приправлені гіркотою – зʼявилися перші жертви серед цивільних, перші важкі поранення.
Зрозуміла, що треба діяти. Попрямувала до аптеки. Необхідно було закупити те, що мені і в страшному сні не могло наснитися – медикаменти, котрі могли б врятувати у разі сильної кровотечі в результаті бомбардувань.
До аптеки стояла величезна черга – її хвіст вигинався уздовж вулиці. Але я відстояла. Взяла кілька упаковок стерильного та нестерильного бинту, лейкопластир, кровоспинний джгут, перекис водню, хлоргексидин (для знезараження), протишокові препарати, нітрогліцерин, йод, зеленку, серцеві краплі.
***
Зателефонувала знайома, порадила збирати «тривожну валізку» на випадок евакуації з Києва. Моє єство сперечалося, а тіло робило все, що мало робити: я складала всі документи докупи, загортаючи у кілька файлів та пакетів – щоб вода не змогла їх знищити; туди ж – кілька копій паспорту; гроші і банківські картки, ключі від квартири та машини; кілька ліхтариків, батарейки, сірники, свічки, запальничку; туристичний ніж, в якому були шило, штопор та викрутка; мобільний телефон, навушники, зарядку, павербанк, а також старенький радіоприймач на батарейках – на випадок, якщо розбомблять електромережі і зникне мобільний звʼязок. У подібному випадку радіоприймач залишиться єдиним засобом, завдяки якому можна буде дізнаватися новини. Поклала також паперову географічну карту, багато пакетів, у тому числі великі для сміття; ліки першої необхідності; засоби гігієни (паперові та вологі серветки, вологий туалетний папір; зубні щітки та пасту, рушничок), комплект нижньої білизни та кілька пар шкарпеток. З їжі – пачку печива, чищене насіння соняшнику, горішки, шоколад та дволітрову пляшку води. Собакам – кілька пакетиків вологого корму, трохи сухого, поїлку, два повідця. Ну, і, звісно, олівець, ручку і блокнот – без них і ніколи й нікуди не рушаю!
***
Коли «тривожна валіза» була складена, я ввімкнула телевізор. Усі канали працювали в режимі єдиного національного марафону і говорили про найважливіше. Отже, сьогодні відбувається масштабна атака всієї країни, але головний удар направлений на Київ. путін планує «взяти столицю за три дні». Для цього місто намагаються затиснути в кліщі двома ударами танкових армій – з боку Полісся (ці бовдури пруть через зону відчуження, через Чорнобиль!!!) та з боку Сум і Чернігова (Північний напрямок). Ввечері захисники та персонал на ЧАЕС стали заручниками росіян. Воювати на території будь-якої атомної станції – це безумство, а тим більше у Чорнобилі. Тому наша армія вимушена була скласти зброю, аби не відбулася ще одна жахлива ядерна катастрофа.
Прорвавши оборону в районі ЧАЕС (ніхто не очікував від Білорусі такої підлості – вона запустила танкові дивізії агресора зі своєї території!), танки тепер ідуть на Київ…
***
Мені зателефонувала моя професорка, у якої я навчалася в Національній музичній Академії України – Марина Романівна Черкашина-Губаренко. Розповіла, що її колега – докторка наук Ірина Драч – не може повернутися додому до міста Суми. Вона була у відрядженні, повертатися мала якраз сьогодні, але при підʼїзді з’ясувалося, що до міста проїхати неможливо. Російські війська підійшли до Сум з північно-східного напрямку, дорогою від села Юнаківка близько 7 ранку, після чого почалися бої за місто. У Сумах лунають вибухи та постріли, пересувається російська техніка… Також Марина Романівна розповіла, що росія нещадно бомбить Харків, а Олександр Сердюк – опонент моєї кандидатської дисертації – навіть не має змоги спуститися в бомбосховище, бо у нього на руках паралізована матір. Вона лежить нерухома, він годує її з ложечки і лише бачить жах в її очах після кожного вибуху – іншим чином реагувати вона не може…
***
Всі всім телефонують. Розмови короткі. Бажання одне – дізнатися, чи живі? Купа емоцій. Збудженість.
Аби трохи заспокоїтись (чи від безвиході?), я пішла до подруги Світлани, яка живе в сусідньому будинку. «Війна війною, а обід за розкладом». Тепер це не приказка. Тепер це наше реальне життя! Відкоркували коньяк. Всі тости як один – ЗА ПЕРЕМОГУ! Кілька випитих ковтків спиртного притупили свідомість, навіть якоїсь миті здалося, що все як завжди, що ВІЙНА – це просто страшний сон. За вікном світило те саме сонечко, було те саме небо. І тільки вибухи, які час від часу підривали нашу свідомість, повертали до страшної реальності. А ще собака Свєти – Кейсі, яка натякала, що небезпека поруч. Коли щось вибухало, Кейсі починала рити окопи прямо на підлозі кухні, і намагалася сховатися від того, що не могла осягнути. Вона зазирала нам в очі, шукаючи підтримки, але ми розуміли не більше, ніж вона.
***
Сусіди подарували мені рулон скотчу – веліли заклеїти вікна хрест-навхрест, бо під час бомбардувань люди часто отримують поранення від розбитого скла, що розлітається на скалки від ударної хвилі. А скотч може «стримати» вікно від дрібного розтрощення.
Я механічно робила те, що мені радили. Хоча, заклеюючи «сніжинками» вікна, розуміла, що то скоріше для психологічного заспокоєння, бо ударні хвилі бувають такі, що вікна вилітають разом із рамами, стінами та балконами.
Знайшла ще один спосіб (знову ж таки, скоріше для психологічного заспокоєння) трохи себе убезпечити: присунула до ліжка два крісла, розвернувши спинками. Таким чином утворилася «стіна» між вікном та ліжком. Опустила жалюзі.
Відчула, що стала боятися вікон. Подумалося: раніше люди намагалися купувати квартири з панорамним видом і великими вікнами від підлоги до стелі. Зараз це видається найбільшим кошмаром…
***
В небі продовжували гатити. Над головами літали винищувачі. Ми не розуміли, чи то наші, чи ворожі, не знали, що від них очікувати – або захисту, або бомбардувань. В ютубі все більше зʼявлялося жахливих відеозаписів, на яких десятки російських гелікоптерів летіли прямо над дахами приватних будинків у передмісті Києва, скидалися бомби, палала земля, кричали люди… І це був тільки початок…
***
О першій годині дня виступив Міністр оборони Олексій Резніков зі зверненням до українців: «Всі, хто може тримати зброю, вступайте до лав Сил територіальної оборони. Даємо зброю всім патріотам, які без вагань готові застосувати її проти ворога!».
На цей час уже утворилося три черги: до військкомату, до тероборони (лише в столиці за кілька годин видали понад 20 тисяч автоматів) і черга із донорів до Центру переливання крові – аби рятувати поранених.
Навіть інваліди на візках – і ті не лишилися осторонь: вони робили «бандерівське смузі» (коктейлі Молотова).
***
На дорогах – шалені автомобільні затори. Особливо складно у західному напрямку. Уже зранку стояли Житомирська та Одеська траси, виїзди у бік Бучі, Вишневого, Білої церкви, Гостомельське шоссе. У самому Києві заторами скуті проспекти Перемоги та Голосіївський, Столичне та Наддніпрянське шосе, вулиці Академіка Туполева, Стеценка, Велика Окружна дорога, вулиця Олени Теліги ближче до Шулявки тощо. На одному місці водії вимушено стоять багато годин.
Звісно, що за таких умов збільшилася кількість аварій на дорогах. Національна поліція у випадку ДТП просила фотографувати машини і пошкодження та швидко прибирати автівки з дороги. Виїхало багато рятувальної техніки. В авральному режимі чергують карети швидкої допомоги.
Багато хто радить мені полишити Київ. Але, з одного боку, немає куди їхати, а з іншого – зважаючи на дорожню ситуацію, це вже марно. В соціальних мережах попередили: «Сидіть вдома! У нерухомих автівках ви просто мішені!». До того ж, на заправках тягнулися кілометрові черги, а бензин у баках скінчувався на очах. Навіть маючи повний бак, за 10 годин стояння на одному місці він би випорожнився. Щоб якось запастися пальним, люди в паніці скуповували каністри. Ціни на цю тару одразу злетіли в кілька разів, але навіть при цьому – навпроти кожної одиниці в інтернеті стояв припис: «Продано» або «Немає в наявності». Зі свого боку, АЗС обмежили продаж пального «навинос», розуміючи складність ситуації.
Проїзд в Києві зробили безкоштовним. Автоматизовану систему оплати проїзду відключили. Але міському транспорту надзвичайно важко. Він ходить. Але з величезними затримками – бо рухатися містом практично неможливо, дороги паралізовані.
***
Біля будинку на Васильківській, 3 в результаті обстрілу впала хвостова частина дрону або ракети, яку збила наша протиповітряна оборона! В росії, щоправда, у новинах кажуть, що вони знищили всю протиповітряну оборону України. Роблю висновок: НЕ ДИВИТИСЯ російські новини і НЕ ВІРИТИ жодному їхньому слову!
***
Курс долара підстрибнув на 10 %. Люди стоять до обмінників та банкоматів. Готівка тане на очах. Я тішуся, що подумала про це заздалегідь, зняла всю готівку з карток, і мені не треба витрачати час та нерви хоча б на ці опції. Господи, як же хочеться заснути, прокинутися і зрозуміти, що все це – тільки СОН!!!
***
… Острів Зміїний. Одеська область. Навпроти нього ми любили відпочивати з наметами: це було тихе і спокійне місце. Лише ми, море, чайки і рожеві пелікани, які жили неподалік у Дунайському заповіднику та часто літали великими зграями над нашими головами. Острів невеличкий. Ніколи нам не спадало на думку, що він має стратегічне значення для нашої країни.
А виявилося, що він дозволяє контролювати надводну та певною мірою повітряну обстановку на півдні. Той, хто контролює острів, може будь-якої миті заблокувати рух цивільних суден в усіх напрямках на південь України. Теоретично острів – це плацдарм, з якого росіяни можуть спробувати висадити десант на територію Придністров’я, звідки їм легко буде атакувати навіть західну частину України. Для України цей острів є стратегічно важливою точкою, щоб відкрити торгові морські шляхи для завезення нам зброї і вивезення експортних товарів.
Саме тому битва за Зміїний відбулася уже сьогодні. Флагман Чорноморського флоту росії – крейсер «Москва» – підійшов впритул: «Остров Змеиный. Я — русский военный корабль. Во избежание кровопролития предлагаю сложить оружие и сдаться. В противном случае по вам будет нанесён удар. Как слышите, Змеиный? Приём». Один з українських вояків, не задумуючись відповів: «Русский военный корабль, иди на х@й!».
***
Ввечері цього найдовшого, безкінечного у моєму житті дня я дістала 33 свічки, які мені привезли з Єрусалиму, запалила їх і пройшлася із молитвою по квартирі. На душі стало легше. От тепер я справді зробила все, що могла. Надалі від мене нічого не залежить…
***
Опівночі озвучено втрати України за перший день війни. Загинуло 57 цивільних, 169 людей поранені. Втрати серед військових – 137 убитих, 317 поранених.
Світ шокований тим, що у нас відбувається. Але водночас боїться божевільного путіна, який схожий на мавпу з гранатою – невідомо коли і куди кине. Щоправда, у даному випадку ще гірше – в руках мавпи червона кнопка від ядерного арсеналу. Через ядерні загрози «непомітно» відбулася анексія Криму 8 років тому. Світ, аби уникнути ядерної війни, змирився з тим, що в нас забрали півострів, хоча офіційно цей крок ніхто не визнав. Ну, а далі, відчувши свою безкарність, путін заліз зі своїми військами уже на Донбас, де почалося пекло довжиною вісім років… Тепер це пекло докотилося і до нас.
Колись Україна, як виявляється, зробила найбільшу помилку: відмовилася від ядерної зброї. На нашій території була розміщені тактична ядерна зброя, стратегічні бомбардувальники, шахтні та мобільні пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет, а також склади з ядерними боєголовками. На озброєнні знаходилося 163 міжконтинентальних балістичних ракети радіусом дії понад 5500 кілометрів та близько 900 боєголовок. Ці запаси ядерної зброї були третіми в світі за чисельністю – більше, ніж у Великобританії, Франції та Китаю.
В результаті все це ядерне «добро» Україна передала росії, яка в рамках підписаного Будапештського меморандуму взяла на себе відповідальність бути ГАРАНТОМ БЕЗПЕКИ України, поважати її незалежність, суверенітет та існуючі на той час кордони.
Але минуло 20 років, і у 2014-му «гарант» спочатку відібрав у нас Крим, потім зазіхнув на Донбас, а нині роззявив пельку на всю Україну. Сьогодні «гарант» вбиває наших дітей, погрожуючи нашими ж ядерними ракетами!
***
Президент Зеленський благає Захід закрити наше небо. Захід співчуває, але вагається. Всі бояться «ядерного шизофреника». Україна бʼється сама із другою армією світу…
Як писала Ліна Костенко, «Але чи й справді ми німі для світу, чи, може, трохи світ недочува?»
Фото надані авторкою
Інші фрагменти з книги:
Цвинтар розстріляних автомобілів
Балада про світло, або Подолати темряву
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.