Уривок з книги «Війна очима киянки. Рік перший Лютий»
… Днями з подругою проїжджали повз житловий комплекс Ірпінські липки. Тобто як проїжджали. Їхали – а проїхати не змогли. Зупинилися. Бо то вже не ЖК. То – памʼятник жахливій російсько-українській війні. Мабуть, рашистів вдавила заздрість, коли побачили вони новеньку ошатну висотку, оточену високими соснами, з фонтаном у дворі, лавками, дитячими майданчиками, ліхтарями та магазинчиками. Як ще інакше пояснити, що саме він, один з найкращих комплексів, не просто постраждав, а був зруйнований вщент. Використовуючи військову термінологію рашистів, вони Ірпінські липки та «прасували», та добивали «килимовим бомбардуванням».
Біля будинку досі стоять перевернуті та розстріляні автомобілі. Рашистам замало було кількох куль, розбитих вікон та понівечених дверцят. Вони робили з кожної машини друшляк, не шкодуючи набоїв – десятки, сотні дірок зрешетили кузови. Всередині досі лежать особисті речі людей, які впадають у вічі через розбиті вікна – дитяча книжка, зі сторінки якої світить яскраве сонечко, недопита пляшка води, дитячий рожевий капелюшок, зранене кулями та випотрошене автокрісло для немовлят…
На першому поверсі понівечена вивіска назви, яка сьогодні виглядає особливо символічно: «POSITIV SALON». Від позитивного – хіба що ще одна зображена табличка, яка чудом вціліла на металевій арматурі, навколо якої «їжаком» сокирщаться голки роздробленого вікна: «Ми працюємо з 10.00 до 20.00 без вихідних» та внизу номер телефону, за яким навряд чи хтось сьогодні відповість. Трохи далі – теж на першому поверсі – ще одна розстріляна символічна табличка: «Сервісний центр». Приміщення організації, яка працювала в цьому будинку задля того, аби налагоджувати життя людей, зараз саме знаходиться в руїнах – до дверей неможливо підійти, бо вони завалені цеглою, трубами, уламками, що летіли з верхніх поверхів в результаті попадання чи то артилерійського снаряда, чи то клятої ракети.
На обгорілому фасаді будинку все ще висить стара, довоєнна реклама: «Квартири з документами від 340 тисяч гривень, розтермінування до 24 місяців. Сьогодні цей напис виглядає наче знущання.
Руйнування жахливі. Перше, що спадає на думку, скільки людей встигли від них врятуватися? Господи, прийми душі тих, хто загинув мученицькою смертю, даруй їй Царство Небесне! А тим, хто вижив – допоможи не зламатися, щоб були вони як ця сосна поруч – снаряд пройшов по її стовбуру, але він лише наїжачився – кора перетворилася на скалки, що стирчать на всі боки. Та дерево вистояло.
Навколо – руїни. Після обстрілів тут не залишилося жодного вцілілого вікна. Поруч – смітник, на якому горою височіють віконні рами, а яких скло лишилося тонким прошарком біля самого каркасу. Всі інше – винесено якщо не прямим влученням снарядів, то багаторазовими ударними хвилями. Обшивка стін теж зруйнована. Будинки стоять, наче голі. Вони схожі на людину, з якої живцем зняли шкіру.
Зовнішні стіни зруйновані. Тепер той, хто проходить поруч, може побачити життя людей, які роками збирали гроші, аби купити житло в цьому затишному ЖК поруч із високими соснами. Деякі квартири нині мають лише великі чорні очі, в яких проглядається одне – безодня відчаю. Від таких квартир не лишилося нічого, вони вигоріли до тла. Навіть внутрішні стіни. Деякі все ще зберігають «привиди» минулого життя: ось в шафі на балкончику стоїть самотній підсклянник, у підвальному приміщенні – кілька баночок з консервацією, десь на попелищі – дитячий стільчик, десь – залізна арматура крісла поряд з чорними розводами на стіні – так вогонь малював свої страшні візерунки. Я вглядаюся в них, і мені починає ввижатися, що десь на тому чорному тлі я бачу абриси карти України. Відвожу очі, кілька разів кліпаю, немов приходячи до тями, повертаю погляд назад: хух, примара…
Десь на окремих поверхах видно, якого кольору були шпалери у квартирах – на третьому у квіточку, на пʼятому – блакитні. На другому – крізь обвалену зовнішню стіну – проглядається колишнє приміщення кухні – меблів немає, лише біла керамічна плитка на жовтих стінах, понівечені газові труби та покошені розетки… Через дах – там де він частково залишився, можна хоч вермішель цідити.
А ось вціліла стіна – рідкісне явище. По ній гатили, вочевидь, з автоматів – бо купа вирв невеликого калібру уже задута монтажною піною. В таких пухирцях будинок нагадує хворого на вітряну віспу. Однак, серце мліє: його вже почали лікувати.
І справді, люди намагаються робити неможливо. Волонтери та спеціальні служби на очах розбирають завали, підмітають, там, де можна щось полагодити – працюють робітники-будівельники. Хоча, на жаль, приміщень, що вціліли, фактично немає. Та, попри це, люди продовжують тут жити, охороняючи своє рідне житло.
Спочатку я не зрозуміла, що відбувається – з підʼїзду, обнесеного червоною стрічкою, вийшла дівчина, потім чоловік. Я подумала – робили якісь фотографії всередині. Але не були вони схожі на випадкових перехожих – надто по-діловому виглядала їхня хода і весь їхній вигляд. Я підняла очі нагору, і побачила, як на розстріляному балконі, де не лишилося вцілілого вікна, сушилася білизна – простирадло, особисті речі. І весь вигляд балкона говорив про те, що там існує ЖИТТЯ!
Не встигла я відійти від першого шоку, як почула дитячі голоси – кілька дівчат та хлопчиків гралися у дворі – тій його частині, де можна було пересуватися, бо вже поприбирали. Дівчатка безтурботно бігали одна за одною, сміялися, щось розповідали. І лише хлопчик років 11 був надто зосереджений і серйозний: він будував під балконом схрон з тих соснових гілок, які були збиті з дерев під час бомбардування. На інтуїтивному рівні в ньому зароджувався воїн-охоронець, який має нести відповідальність за інших та оберігати тих, хто поруч.
Мешканців біля будинку зо два десятки – це ті, у квартирах яких хоч якось можна знаходитися. Вони влаштовують загальний збір, обговорюючи своє відчайдушне становище. Один з чоловіків підіймає погляд вгору: «О! А прапор Ромчика так і висить!» Я перевожу погляд у той самий бік: чорна стіна, частини якої взагалі немає, квартира, що вигоріла вщент, а на металевих прутах закріплений жовто-блакитний прапор. На очі навертаються сльози. Від сили духу того незнайомого мені Ромчика, від його віри в нашу Україну! Бережи тебе Боже, непереможний Чоловіче! Господь, подаруй Ласку Твою, бо Мужність, Терпіння і Надія у нього вже є. А також життя, яке Ти йому зберіг, коли вже зміг він вивісити той прапор після відводу ворожих військ з Київської області!
На одній з понівечених машин стоїть картонна коробка з написом: «На відновлення будинку». Повз неї не можна пройти, не опустивши хоч кілька купюр – хто скільки може… На фасаді величезні банери – уже вивішені під час війни – українською та англійською мовою – з проханням: «Співвласникам цього будинку дуже потрібна допомога на відновлення» – і розрахунковий рахунок, на який можна перерахувати кошти.
Підіймаю очі трохи вище – шукаю восьмий поверх. Сам тут була квартира жіночки, з якою я познайомилася днями. У сусідньому парадному мого будинку якісь добрі люди пустили її з донькою перезимувати. Так сказала Люба. Вона жила тут, в Ірпінських липках. Була волонтеркою. Перед війною купила стареньку машину, аби допомагати тваринам. З притулку в Бородянці взяла чудесну собаньку Клеопатру та пʼятьох кицьок. Це було ще до війни – того жаху, що діявся під час війни, коли загинули 350 тварин від голоду та спраги – вони не відчули. Горе спіткало вже в Ірпені. Минуло пів року, але коли Люба почала розповідати історію окупації міста, на її блакитних очах зʼявилися сльози:
– Я завжди рятувала тварин. І далі мріяла рятувати, забирати додому. А тепер нема куди забирати. Та й трьох своїх кицьок не змогла спасти – вони живими згоріли разом з квартирою і всім, що там було. Коли почався обстріл ми встигли вибігти, забравши одну кицьку і собаку. Памʼятаю, ми тікаємо до підвалу, а все навколо страшно гупає і після кожного удару летять і сиплються вікна – прямо на голову. Під ногами розбитого скла було по щиколотку. Ми забігли до підвалу (тоді вже не було ні води, ні світла) я витягла мобільний телефон і почала оглядати лапки собаки, аби замотати порізи. І ви уявляєте – жодного не було! Чудо якесь! І таких чудес знаєте скільки було! – очі моєї нової знайомої запалюються і світяться якимсь особливим, нетутешнім світлом. Вона продовжує: А мене люди питають: «Як ви себе почуваєте? Скоріше роздягайтеся!» Виявляється, моя куртка вся була посічена і розрізана уламками та склом. Я зняла куртку, кофтина також була порізана. Коли зняла і її – на тілі теж не було жодної подряпини… – Люба витримує паузу, потім каже: Перші дні, коли згоріла квартира, мене забрала до себе подруга. Я тиждень пролежала і проплакала. Мені так шкода було моїх котів. Я ж їх врятувала… А вийшло… Мене не розуміли, чого це я так побиваюся… Але ж вони – ЖИВІ! Потім минув час, я встала і зрозуміла, що треба щось робити, чимсь себе зайняти, бо можна збожеволіти – тож пішла уже тут, в Києві – волонтерити. Подумала: мабуть, Богові так було завгодно, аби я у свої 55 років починала все спочатку… – і говорить це Люба без тіні ненависті до тих, хто все це зробив, без злості, без гніву в середині. Зізналася, що не хоче живити егрегор війни. Певний час працювала над тим, аби серце не скамʼяніло, не розлютилося. Бо руйнація квартири – це одне, а руйнація Людини – зовсім інше.
Я дивилася на неї та думала: скільком людям треба у неї буде навчитися стійкості, мужності та Доброти, яка, мабуть, і відрізняє справжню Людину від особи, у якої є руки та ноги.
– А машина? – обережно запитала я.
– Нема машини. Розстріляна лишилася під вікнами.
…Господи, збережи народ України! Дай сили та мужності витримати ті випробування, які випали на нашу долю! Віримо і сподіваємося на милість Твою!
P.S. На світлинах є реквізити, за якими можна допомогти мешканцям Ірпінських липок на відновлення житла.
Фото авторки
Інші фрагменти з книги:
Ірпінь. Будинок Культури: будівля зруйнована, душа жива
Цвинтар розстріляних автомобілів
Балада про світло, або Подолати темряву
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.