До третьої річниці визволення Київщини. Яна Іваницька: Маленький героїчний Мощун, який страшною ціною закрив собою Київ
Наближається священна для мешканців Київської області дата: звільнення від російської окупації. Цей день ми ніколи не забудемо. Тому сьогодні хочу запропонувати ті фрагменти з книги, які стосуються цієї події. Зокрема, моє відвідування маленького Героїчного Мощуна, який страшною ціною закрив собою Київ!
Фрагмент з книги Яни Іваницької «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий» («Саміт-книга, 2023 рік).
3 вересня 2022 року, субота, 192 день війни
Була сьогодні у Мощуні під Києвом. Довго не наважувалася його відвідати, знаючи про те, що від села практично нічого не залишилося.
Сучасну назву Мощун отримав через те, що на його околицях колись мостили болота. Одна з перших згадок про село датується універсалом Богдана Хмельницького від 21 березня 1656 року. Це ж треба, який дивовижний історичний збіг: 21 березня 2022 року ЗСУ вибили із Мощуна рашистських загарбників і повністю звільнили село! Відтак саме березень є для цього невеличкого населеного пункту сакральним місяцем.
До повномасштабного вторгнення Мощун серед кіношників набув слави сільського Голлівуду, бо саме тут знімали чи не всі сільські сцени для більшості вітчизняних серіалів. У тому числі «Повернення Мухтара». Деякі будинки стали настільки популярними, що до них у мирний час приїздили туристи, аби побачити на власні очі локацію з улюбленого фільму. Саме тут, у Мощуні, знімали і знаменитих «Сватів». Нині кіношну хату повністю знищили російські бомби…
На вʼїзді до села мене зустрічає церква святого Іоанна Богослова (Хрестителя), побудована на початку ХХІ століття. Вона пощерблена снарядами – і стіни, і золоті бані. Але вистояла, витримала страшенні обстріли. Постраждав також цвинтар, що знаходиться поруч – там є влучання по могилах та могильних памʼятниках. Поруч – вигоріла машина, від якої лишився лише іржавий кузов. Над нею – прострілені «русскіє бєрьозкі», які теж не пошкодували рашисти.
Одразу ж впадають в очі понівечені будинки, що при вʼїзді в село: без вікон, дахів, стін. Через дірки високого паркану проглядається покошена будівля.
Далі – ще гірше: розчахнуті ворота, яких немає (одна арматура); «паркан», від котрого залишилися лише почорнілі обвуглені стовпчики; дах, замість якого дірка; єдина стіна від колишнього розкішного двоповерхового будинку, крізь отвори цієї стіни видно небо. Поруч – розтрощена цегла, з якої лише планували щось будувати. Тепер вона перетворилася на купу каміння – надтріснутого і обвугленого. Замість вікон всюди або вивернуті разом з метало-пластиковою основою шибки, або посічені уламками дірки. Досі, хоча минуло майже півроку, у повітрі відчутно запах згарища, якщо наблизитися до постраждалих будівель…
Рашисти не шкодували ані великі маєтки на зразок замкової архітектури, ані біднуваті деревʼяні хатки, і без того покошені від плину часу. Тепер все перетворено на брухт і руїни… Такий собі жахливий приклад майнової РІВНОСТІ.
В центрі села дивом вціліла будівля Будинку культури. Її навіть встигли відреставрувати. Навпроти неї я звернула увагу на будинок, в якого теж вистояли стіни. Вікна зовсім нові – значить, господарі уже встигли їх поміняти – колишні, безумовно, були знищені. Адже навіть паркану біля хати нема – його знесло вибухом.
Не встигла я порадіти, що хоч якийсь будинок зберігся, двері відчинилися і на порозі зʼявилася господиня – жіночка середніх літ. Кіт, який сидів на ганку, хутко забіг до хати, ніби ховаючись. Певно, після потужних обстрілів і жахіття боїв перестав довіряти чужинцям.
– Теж постраждалий від війни? – спитала я, натякаючи на його єдине вціліле око.
– Так, – відповіла жіночка.
Виявилося, що я рано раділа за її хату – фронтальну стіну треба повністю міняти, але грошей поки немає. Вистачило лише на вікна, труби та новий дах – бо старий був розбомблений.
На питання, чи виїжджала жіночка з Мощуна, вона сухо відповіла:
– Якби не виїжджала, я б з вами зараз не розмовляла. Бо, бачите, скільки сюди прильотів було – і там, і там, і тут, – повела вона скрізь рукою. Мій погляд лише встигав зупинятися на вирвах – деякі були вже закидані землею, а інші ще розверзалися своєю гидотною безоднею.
Танки заїхали до Мощуна 5 березня, але багато людей ще не наважувалися тікати, кидаючи все, що було нажито за життя. Поїхали лише через кілька днів – коли зовсім поруч почало «прилітати».
Я поцікавилася, де можна знайти нещодавно намальований в Мощуні мурал – сімейство лелек поруч із родиною військового. Виявляється, їх замалювали, коли робили реставрацію будинку культури, незважаючи на те, що таки говорилося про збереження муралу – але чи то робітники щось недочули, чи була якась інша причина. Отже, памʼятка війни і «мистецтва незламності» віднині назавжди лишилася під шаром блакитної фарби, що вкрила бокову стіну будівлі. Слава Богу, що в інтернеті зберіглася світлина, вчасно зроблена фотокореспондентами. Цей факт ще раз доводить, якою важливою є фотофіксація, особливо під час війни, коли сьогодні щось є, а завтра – уже може не бути.
Я покрокувала далі. «Невелике село біля Києва, що стало його великим щитом», – так сказав про Мощун Володимир Зеленський. І справді, якби Мощун не зупинив російську навалу, то танки вийшли б на околиці столиці – якраз в районі Оболонь, де я мешкаю.
Понад два тижні поспіль у безупинних і важких боях українські воїни стримували і знищували елітні підрозділи десантних військ рф та морської піхоти. Окупанти тричі намагалися здійснити у селі переправу основних сил і прорватися на Київ. І зрештою, 21 березня українські військові відтіснили ворога та змусили його відступити.
Про супротив наших воїнів у Мощуні сьогодні уже ходять легенди. Адже Україна на початку повномасштабного вторгнення не мала сучасної зброї, достатньої кількості протитанкових ракет. Проти елітних військ вийшло 80 (!) наших військових і хлопці з Нацгвардії та тероборони, у той час як кількість агресорів перевищувала 1500! Ще за кілька років до повномасштабного вторгнення російські медіа повідомляли, що костромські десантні полки (які зайшли до Мощуна) були озброєні кращою в країні зброєю, з 1976 року брали участь у парадах перемоги на Красній площі. Менше ніж за місяць ці елітні вояки покидали зброю, одяг і фактично голяка давали драла від ЗСУ через річку.
Звільнення Збройними силами України села Мощун рік тому стало одним із переломних моментів у боротьбі за Київ і початком кінця російського агресора!
Памʼятаю, як я жахнулася, коли прочитала інформацію Київської обласної військової адміністрації, що внаслідок російської агресії у Мощуні жоден будинок не вцілів. Збитки – 1,1 мільярдів гривень. Мощун визнали найбільш зруйнованим населеним пунктом Київщини.
Їхати сюди було страшно. Але необхідно: аби вклонитися бійцям – полеглим і живим, вклонитися мирним мешканцям – за їхню стійкість: зруйновані будинки, інфраструктура, відсутні вода, світло (з того березня – аж до січня 2023 року, поки відремонтували!!!). Все це вони більш, ніж достойно, пережили заради нашої спільної Перемоги!
Я озираюся навкруги. Людей мало. Іноді здається, що село майже мертве. До початку повномасштабного вторгнення у Мощуні мешкало близько двох тисяч людей. У зруйноване село повернулося менше половини мешканців. Тиша, яка сьогодні тут панує, не заспокоює, а напружує. Свідомість мимоволі повертається у лютий 2022 року. Зважаючи на руйнування навколо, навіть страшно уявити, як гучно тоді було тут.
Довгий час при вʼїзді в село навпроти автобусної зупинки на багаторічній сосні висіло опудало російського солдата. Його шия – в зашморгу, на бронежилеті – георгіївська стрічка. Брудну військову форму, одягнену на опудало, українські захисники стягнули з мертвого окупанта, як зізнався боєць тероборони Мощуна. Я кілька разів з подругою Валентиною їздила цим шляхом, коли ми відвідували готельно-ресторанний комплекс «Пуща лісова». Вперше побачивши «повішеного», злякалися – настільки правдоподібно він виглядав. Сьогодні цей «фільм жахів» більше не показують.
Втім, ще нещодавно «повішений» був дуже доречним. Адже лише днями я дізналася про те, що окупанти тікали з Мощуна врозтіч, хаотично, і ще довгий час блукали лісом, що оточує село. Останніх заблукалих окупантів наша тероборона виловила лише ближче до осені – через півроку після того, як російські війська залишили Київщину.
Прочитавши цю інформацію, я відчула, як волосся встало дибки. Виходить, у той час, коли ми їздили на лісове озеро, перетинаючи машиною густий ліс, десь зовсім поруч шкутильгали голодні, обідрані, принижені та до біса роздратовані москалі зі зброєю в руках! Справді, Бог зберіг від фатальної зустрічі!
…Весь час мене не полишала думка: яким чином російські війська опинилися в Мощуні? Адже село не знаходиться прямо по трасі, що веде на Київ. Для того, щоб дістатися до села, треба їхати ліворуч сосновим лісом хвилин 10-15 машиною.
Виявилося, що російські окупанти прорвалися у перші дні вторгнення до Мощуна через річку Ірпінь – понтонними переправами. ЗСУ перед тим пригальмували їхній хід у Демидові – бо підірвали там дамби та розлили річку Ірпінь. Проте ворог знайшов щілину. Адже після підриву дамби, коли пішов підйом води, зʼясувалося, що її недостатньо, бо деякі шлюзи виявилися закритими. Саме через це російські десантники змогли подолати за допомогою понтонів річку Ірпінь в районі Мощуна і таким чином захопили село. На цю ділянку ворог кинув усе можливе озброєння, як розповідав потім головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний…
Дійшла я до чергового зруйнованого будинку – паркану немає, дверей теж. Не втрималася – зазирнула до сараю. Дивовижна штука – життя: будинку немає, сараю практично не лишилося, а якісь коробки в ньому майже неушкоджені. В них – подарункові упаковки, штучні квіти, блискучі стрічки, ялинка, зроблена з дощика, обпалені гірлянди і навіть фігурка снігуроньки. Обличчя у неї нема – фарбу зʼїла війна, шубка припорошена попелом… Який гнітючий стан викликають ці картини війни!
Я повільно прямувала селом далі. Дорогою зустріла чоловіка років 60-ти на імʼя Юрій. Виявилося, він практично весь час не полишав Мощун.
– Дружина моя поїхала до Ужгорода, а я був тут.
– Де ж ви ховалися? – запитала я, зважаючи на те, що поруч майже немає вцілілого будинку.
– В підвалі ресторану комплексу «Пуща лісова». Нас там зібралася невеличка купка – бо, в основному, всі виїхали. А хто не поїхав – тих майже всіх вбили. Загинуло, по-моєму, 14 наших мешканців. Це крім воїнів та хлопців з тероборони. На тому боці села жіночка живе, яка нашим бійцям їсти готувала, її син Сашко в теробороні служив. Прийшов додому, на двір вийшов – а туди якраз снаряд прилетів. Його на шматки на очах у матері і розірвало… Тепер у нас є символічна алея памʼяті. Навіть Зеленський приїжджав вшанувати загиблих захисників і наших мешканців. Якщо хочете, ходімо зі мною, я вам покажу…
Ми пішли уздовж лісу. З одного боку – сосни, з іншого – хати. Точніше, те, що від них залишилося. Стоять таблички: «Обережно, міни!».
– А ваш ліс вибохотехніки ще не перевіряли? – питаю я, зважаючи на написи.
– Частково перевіряли, частково ні, – каже Юрій. – Хоча я по гриби минулої осені ходив. Слава Богу, нічого не трапилося. А от кум мій позавчора в ліс їздив, то каже, вийшов на галявину – а там лежить здоровенний снаряд від «Града». Так що ми ще довго будемо на щось подібне натрапляти… А якщо взяти до уваги, що після прориву дамби Ірпінь розлився – уявляю, скільки там всього під водою познаходять…
– Ну, якщо досі знаходять вибухонебезпечні предмети з часів Другої світової!.. – промовила я.
– А чого далеко ходити? – підхопив Юрій. – У мене на ділянці знайшли, коли стовп переставляли, міну з міномету часів Великої Вітчизняної.
– Німецьку чи нашу?
– А я знаю? Я ж її не роздивлявся!
Повз нас пробіг пес – кульгавий. За ним пройшов кіт – без одного вуха.
– Тваринам теж дісталося від війни, – кажу я з болем.
– Так… – зітхає Юрій. – З одного боку, багато хто з домашніх улюбленців був поранений. А з іншого – наші воїни деяких вимушені були постріляти.
– НАШІ? – дивуюся я, бо знаю, що хлопці з ЗСУ дуже дбайливо ставляться до всього живого.
– Так, наші. У них не було іншого виходу. Справа в тому, що тварини надивилися на тих бурятів, які над ними знущалися, жерли їх, стріляли заради розваги… Тож, вони такий стрес отримали, що почали потім кидатися і на наших воїнів. Їм же не поясниш, що не всі двоногі – нелюди…
Я повернула голову ліворуч і побачила на воротах напис: «ДЕТИ» та кілька стрілочок вбік. Згадався театр Маріуполя з подібним написом на бруківці біля фронтону, який все одно розбомбили; численні написи на наших автівках «ДЕТИ» – в надії, що це зупинить окупантів від кровопролиття. Не зупинило. Машини з подібними табличками виродки прошивали з автоматів десятки разів…
…Ми порівнялися з двором Юрія. На обійсті – лише купка цеглин, рештки іржавої арматури та модульний будиночок, яких в Мощуні багато. Вони були встановлені за кошти донорів на тих земельних ділянках, де проживали постраждалі від війни люди. Хоча від їхнього майна нічого не залишилося, вони все одно прагнули бути ТУТ. Принаймні, НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ! Юрій раптом вказав на свіжу закопану яму:
– Ось тут знайшли міну. А це – те, що залишилося від мого будинку.
Чоловік вказав на двір, де не було НІЧОГО. І сказав він це якось так просто, що аж моторошно стало… Може, це така захисна реакція? І прийняття реальності? А ще – «упертість духу», за висловом Віктора Франкла, яка примушує в будь-якій ситуації робити те, що маєш, і бути сильнішим, ніж здогадувався. От і котить тепер Юрій попереду себе будівельну тачку з надією на відродження. А я вкотре згадую слова Ліни Костенко:
«На те й погорільці, – будуємо хатку.
Над хаткою небо – і знов голубе.
Найвище уміння – почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе…»
– Єдине, що у мене лишилося неушкодженим – льох, – продовжував Юрій. – Тільки кришку понівечило – і все!.. От, потихеньку щось робимо… Ви не уявляєте, що тут було, коли росіяни тільки пішли!.. А нині люди уже частково відбудовуються – потихеньку-помаленьку, але робота триває… Бачите, ось там дах перекрили, в цьому будинку, де збоку прилетіло, стіну відновили, там – вікна нові поставили…
Повз нас проїхала вантажна машина, з якої стирчали деревʼяні бруси – наче на підтвердження слів Юрія. Біля найбільш зруйнованих будівель стояли таблички з оголошеннями, що краяли серце: «Розбирання завалів, демонтаж будівель» – і номера телефонів надавача цих послуг.
– А в тому модульному будиночку, що у вас на території, жити можна? – питаю.
– Можна, але я зараз з дружиною живу у нашого священика.
– Тої церкви, що при вʼїзді в село?
– Так, Іоанна Хрестителя. Зараз отець Миколай служить капеланом на Півдні. Каже: «Що там нашому Мощуну дісталося, от тут, на Півдні – справді пекло!»
Я дивлюся на Юрія: незбагненна для мене сила духу. Людина, яка позбавлена ВСЬОГО, не жаліється, а говорить про те, що комусь гірше. Ба більше – співчуває!
– Юрію, – питаю, – а якісь магазини у вас зараз працюють? Я знаю, що пошту розбомбили…
– Зараз магазин при вʼїзді в село відбудовують – він теж повністю зруйнований. Але на іншому боці села працює невеличкий кіоск – його нещодавно відкрили, і ще одна маленька крамничка – але треба до неї довгенько йти…
Виявилося, що війна не лише зруйнувала будинок Юрія, але й його самого трохи не скалічила – він був поранений.
– Ми коли в підвалі у «Пущі лісовій» сиділи, – розповідав чоловік, – жіночки мені кажуть: «Може, звариш картопельки в мундирках!» Дуже гаряченького їм хотілося. От я і пішов до свого льоху за картопелькою. Якраз нагору піднявся, щоб зварити, а тут снаряд в будинок прилетів – мене у вікно викинуло, ногу пошкодило.
– То ви справжній Лицар-Герой! – кажу я із щирим захопленням. – Постраждали через те, що хотіли догодити жінкам!
– Та який там я герой, – опускає очі Юрій, трохи ніяковіючи. – Це ж лише картопелька… в мундирках…
Після поранення швидка забрала Юрія до Києва – так він вимушено залишив Мощун в середині березня. А потім ще кілька тижнів провів у сина в столиці.
– Героїнею у нас є Марічка, – продовжує мій співрозмовник, – вона єдина залишилася в сел,і і так у себе на городі й зустріла наших хлопців, наші ЗСУ. Бо всі мешканці або виїхали, або їх вбило. А Марічка, позбавлена звʼязку, телебачення, радіо, навіть не знала, що можна було евакуюватися. Тож, коли за деякий час спробувала під обстрілами дійти до сусідів – виявилося, що абсолютно нікого в селі уже немає!
– А як ви в селі діставали їжу? Магазини ж, певно, не працювали!
– Звісно, все зачинилося одразу, потім все розбомбили. Але нам дуже волонтери допомагали. Їжу завозили безперервно. Хіба що хліба не було. А так – консерви, сухі продукти тривалого зберігання, крупи…
– Як же вони до вас діставалися – навколо ж тривали бої, і сам Мощун знаходився в епіцентрі!
– Так, бої тривали. Але Мощун окупований не був, – з гордістю мовить Юрій. – Танки тут шлялися, але наші їх вкладали. Оборону тримали. Тож, шляхи до села були відкриті. Хіба що гатили по-страшному… День добрий! – а це вже Юрій своєму сусідові кричить, а мені тихо додає: – У цього чоловіка син тут загинув. Воював… Днями півроку виповниться.
Стою і навіть не знаю, як дивитися тому чоловікові в очі, що казати у такій ситуації? Промовляю тихо: «Вічна памʼять Герою… Царство небесне», – але ж розумію, що біль цими словами не втамуєш…
Проходимо далі. Сидить бабуся біля паркану. Видно, що і до її двору «прилітало». Паркан весь у дірках від куль та уламків. Але, уже за традицією незламної Київщини – розписаний квітами. Отвори від куль – серцевина, а навколо різнобарвні пелюстки. Видно, що малювали діти – квіти неправильної форми, створені нерівними лініями, а поруч – відбитки дитячих долоньок. А ще – напис: «Русскій воєнний корабль, іді на…» Останнє загальновідоме слово теж було написано. Але потім цнотливо замальоване фарбою. І тут ми залишаємося УКРАЇНЦЯМИ. У нас, навіть у найсуворіших лайках, ніколи не було матерних слів. Матюки – то російське. А у нас все мʼякіше, культурніше. Ми навіть до ворогів звертаємося ласкаво. Наприклад, як у державному гімні: «Згинуть наші воріженьки»… Цікаво, в якій же культурі подібним чином так говорять та ще й з використанням красивої метафори: «як роса на сонці»!
Допоки я із дозволу господарки фотографую паркан, випадково стаю свідком її розмови із сусідкою:
– Марусю, – каже, – я ж із тим онуком ніяк згоди не дійду! Він щойно з «нуля» прибув, поранений. Ледь у шпиталі його на ноги поставили – весь покоцаний тими осколками. А трохи опритомнів – і знов на «нуль» рветься. Кажу, куди тобі? Ще й в окопах без шльому!
– Як це? – дивується Маруся. – Хіба їм не видавали?
– Та все їм видавали. Але ж воно, контужене, не взяло. Бо глухе! Коли навколо все гупає, йому не гучно!..
Повз нас ішов молодик.
– О, вітаю! – веселим вигуком звернувся до нього Юрій, пояснивши мені: «А це мій син, – і з гордістю додав: – Теж воює…»
Так, за розмовами, дійшли ми до кінця села, де і планується майбутній меморіальний комплекс. Тут знаходиться місце найзапекліших боїв у Мощуні. Цей комплекс має стати частиною меморіального маршруту «Битва за Київ».
Сьогодні тут стоять траурні вінки, штучні троянди та висаджені живі квіти. Поруч – величезна вирва від снаряду, в яку, якщо стрибнути – нагору уже сам не виберешся. І це лише одна. А скільки подібних вирв в цьому лісі.
Озираюся навколо – повалені, обпалені сосни, десь – самі пні, а десь – надія на життя: молоді паростки виростають зі, здавалося б, мертвого дерева.
Трохи далі в лісі проглядається дитячий майданчик – гойдалка, гірка. Але видно, що ніхто з діточок тут давно не грався – гілки пожухлих сосон так і лежать в самісінькій пісочниці.
Поруч, також в лісі, стоїть імпровізований намет із речами, які передали мешканцям Мощуна волонтери – висять дитячі і дорослі куртки, кофтинки, штани, суконьки… Речей багато. Ніхто за ними не приглядає, не стереже. Але ніхто і не бере. Вочевидь, всі уже задовольнили свої нагальні потреби і залишили тим, хто ще буде повертатися сюди згодом.
… Біля Будинку культури (або Клубу, як його називають місцеві) стоїть велике червоне серце з написом «МОЩУН». Виявляється, що «серце Мощуна» вціліло. Яскраво-червоний знак із назвою села, біля якого любили фотографуватися в мирний час, сховав у котельні староста Петро Олександрович Макушенко. Він не виїжджав до 12 березня. Коли почалася війна, на вулиці було морозно. Староста пішов до клубу, позливав воду з труб, аби не прорвало. Сховав компʼютери та оте сердечко, що уособлює любов до Мощуна.
… Стою я в центрі села, дивлюся навколо і розумію: незважаючи на всі руйнування і випробування, незламне серце Мощуна ЖИВЕ!
Фото авторки
Інші фрагменти з книги:
Ірпінь. Будинок Культури: будівля зруйнована, душа жива
Цвинтар розстріляних автомобілів
Балада про світло, або Подолати темряву
Ірпінські Липки – памʼятник жахливій російсько-українській війні
Яна Іваницька – письменниця (авторка семи книжок – про мистецтво, а також книги про повномасштабне вторгнення росії в Україну «Війна очима киянки. Рік перший. Лютий», Київ, 2023 рік «Саміт-книга»); доктор філософії (тема дисертації «Опера як семіотичний обʼєкт); перша вагнерівська стипендіатка від України (1999 рік – стажування в Байройтському театрі Рихарда Вагнера); журналістка із 30-річним досвідом роботи в українській та міжнародній пресі (понад 400 статей, з них 48 наукових), сценаристка документальних фільмів, ведуча прямих ефірів, режисер монтажу, перекладач-драматург (22 постановки у Національному театрі оперети України), авторка пʼєс «Актриса» та «Даліда». Член Спілки журналістів та Спілки театральних діячів України.